Ми жили у Маріуполі в приватному секторі, у селищі Україна по вулиці Жигулівській. Там загинув мій чоловік. Він один залишився вдома. Ми з дочкою і внуками виїхали, а чоловік і зять нікуди не поїхали. Зять брав участь в обороні Маріуполя. У перший день війни ми дізналися, що він поранений. Через родичів він нам передав, щоб ми негайно виїжджали. Ми три дні вибирались, а чоловік залишився вдома. Був сильний обстріл з боку Донецька, у будинок було пряме влучання. Це було зранку. Чоловік спав. Про це нам розповіли сусіди.

Ми з дочкою і внуками виїжджали машиною. Три дні їхали, дуже тяжко було в дорозі. Від Мангуша і до Василівки ми пройшли 18 блокпостів, на яких усіх дуже ретельно перевіряли. Була дуже велика колона.

За першу добу ми дістались до Токмака. Вийшла жінка, яка забрала нас до себе. Її звали Наталія Олексіївна. Вона дала нам можливість прийняти душ, приготувала нам вечерю. Це було дуже зворушливо.

Внучка забрала з собою свого щура. Родичі їхали на іншій машині, там було місце для клітки. Собака залишився вдома, сусіди кажуть, що він там живе. Його підгодовують. Рибки в акваріумах загинули.

Ми їхали у Запоріжжя, а звідти у Лубни Полтавської області. Там живе свекруха моєї дочки, зятя мама. У Києві у мене син. Усі нас тут чекали. Тепер я у столиці, дочка з молодшими онуками в Лубнах. Зять на фронті, а старший син - зі мною у Києві.

Я намагаюсь сама впоратись ыз психологічними труднощами. Вважаю, що психолог мені не допоможе, я маю сама це пережити. Діти і онуки – ось мої психологи. Рідні мене підтримують, у тому числі й фінансово.

Гуманітарна допомога теж дуже важлива. За це дуже дякую хабу ЯМаріуполь. Я їм подяку писала. Безумовно це дуже важливо, бо це суттєва підтримка.

Я з нетерпінням чекаю на закінчення війни. Повертатися мені нікуди. Разом з будинком пропали і документи на нього. Тепер їх відновити неможливо. Ми з труднощами отримали свідоцтво про смерть чоловіка. Будемо сподіватися, що коли-небудь ми повернемося у рідний Маріуполь.