Андроник Микола

9 клас, Чабанівська філія Староушицького ліцею Староушицької селищної ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області

Вчителька, яка надихнула на написання – Хаснуліна Лідія Миколаївна

Війна. Моя історія

Історія мого життя розпочалася із боротьби. Я — дитина з ООП, маю синдром Марфана. В дитинстві пережив операцію на серці. Дивом вижив. Розумію, що це — вирок моєї долі.

Я змирився з цим, хоча часто думав, чому саме мені випало бути таким?

Мої думки змінилися 24 лютого 2022 року, коли вночі я почув вибухи авіабомб, які скидали росіяни на склади боєприпасів, аеродроми і просто на житлові будинки по всій території України. Найбільше вражали тривожні новини про повномасштабне вторгнення на нашу територію “братів-росіян”. На фоні цього мої проблеми здавалися дрібними.

Мій стан у перші дні війни описати важко. Жах...Розпач...Шок... Безпорадність... Я розумів, що в умовах війни я безпорадний, але тривога була з іншого приводу: мій брат служив у ЗСУ. Новин від нього не було. Нестерпне чекання... Настирливі думки... Єдиний марафон новин по телебаченню слухала вся моя сім’я щоденно. Повідомлення не тішили. Але через декілька днів прозвучав довгожданий рингтон маминого телефону, а в слухавці ми, нарешті, почули: “Все добре. Я живий”.

Я не хотів показувати мамі свою слабкість, але сльози самі котилися по обличчю. “Мій Ваня живий!” - лунало в мене у вухах.

І це зараз було для мене найголовніше.

Найжахливіший стан у мене був тоді, коли до нашого села почали везти хлопців-односельчан, двохсотих. У цей час мене переповнювало одне почуття — ненависть до загарбників. Чому гинуть наші хлопці? Чому ворог такий безжальний? Буча, Ірпінь, Вишневе і, нарешті, Маріуполь — це був справжній біль і щире співчуття людям, які жили у цих місцях. Чому вони мусили залишати свої будинки, рідних, а потім повертатися до зруйнованих міст та сіл?

Наше село знаходиться далеко від лінії фронту, але й воно постраждало від масованого ракетного удару в жовтні 2022 року. Крилата ракета Х-101 влучила в будинок старенької бабусі. Страшно подумати, що могло б статися, якби вона вибухнула. На наступний день сапери її знешкодили. Ми чули потужний вибух, від якого здригнулися будинки навколишніх сіл.

Тішило лише те, що Ваня періодично виходив на зв’язок. Ми чули його голос, інколи навіть спілкувалися у форматі відеоконференції.

Війна продовжувалась, і я відчував, що почав звикати до тривожних новин, до постійних повідомлень про бойові дії, допомогу волонтерів, збір коштів на авто, дрони, одяг...

Дивне відчуття охоплює мене й зараз. Невже це жахіття ніколи не закінчиться? Хто може зупинити “русню”? Відповідь лише одна — зброя і наші хлопці ЗСУ.

На жаль, я нічим не можу їм допомогти, окрім того, як донатити мізерні кошти на придбання дронів та в молитвах просити про збереження їхнього життя.

Захоплююсь волонтерською діяльністю нашої землячки Марії Берлінської та її батька Сергія Берлінського. Щира подяка їм за невтомну працю, адже збір коштів на придбання безпілотників, який вони активно організували, - це порятунок для наших воїнів і важливий крок до перемоги.

Незважаючи ні на що, вірю в нашу перемогу, дякую хлопцям-захисникам, чекаю того моменту, коли всі ми почуємо довгоочікуване: “Мир! Війна закінчились!” І мій Ваня знову буде з нами.

Слава Україні! Героям Слава!