Мороз Дарина

21-Т група, комунальний заклад Київської обласної ради "Ржищівський гуманітарний фаховий коледж"

Вчителька, яка надихнула на написання – Терещенко Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Ми – Українці, духом сильні,

У нас в крові свобода ще тече.

Як тільки ворога з землі ми проженемо,

Свободу в нас ніхто не відбере!

Дарина Мороз «Війна»

Україна, на жаль, страждає від війни ще з 2014 року. Тоді не всі люди розуміли, що таке війна. Деякі думали, що вона тільки на Сході держави, і їх це не стосується. Але російська федерація змінила життя українців докорінно з 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ця страшна дата забрала безліч невинних життів. Страх і розгубленість в очах людей викликали мурахи по тілу, а мозок відмовлявся прийняти дійсність. Люди не розуміли, що їм робити далі, куди тікати та як захиститися...Війна завітала і до моєї родини.

24 лютого. На годиннику п'ята ранку, надходить дзвінок від мами. Піднявши слухавку я почула слова, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті, - «прокидайтеся, почалася війна!». Ми з сестрою вмикаємо телевізор і зі сльозами на очах бачимо, як стогне від болю ненька Україна… Цей ранок розділив наші життя на ДО та ПІСЛЯ.

25 лютого.

Про те, що життя кардинально змінилося, свідчили довжелезні черги на заправках, у магазинах та аптеках, тривожні новини, звуки сирен…

Розгублені, як і ми, люди метушилися вулицями.

26 лютого. В мене був шок і одна думка – врятувати маму (вона на той час знаходилася за 13 км від Василькова, що на Київщині). Дорога київською трасою була тяжка, нас охоплював страх від побаченого: назустріч, немов величезна гадюка, звиваючись жовтими переляканими очима, тягнувся у невідомість нескінченний потік авто…

Мама в надійному місці, але телефонний дзвінок про допомогу (потрібно було заселити людей, які лишили свої домівки та не мали прихистку) змінює наші плани. І знову наше авто повзло через блокпости назустріч небезпеці. Приїхавши, ми нашвидкуруч почали організовувати пункт допомоги, щоб максимально підтримати людей.

27 лютого. Ранок… Мама боїться нас лишати в себе, тому що вночі почалися потужні ракетні обстріли, робота ППО. Тому, зваживши всі за і проти,

мама вирішила відправити нас подалі від пекла. Я плакала та дуже просилася лишитися з нею. Але мама поцілувала мене та сказала, що їй буде спокійніше, коли я буду в безпеці…

Дні йшли монотонно, довго, постійно в повітрі висіла напруга. Страх, що зараз прилетить ракета, і тебе вже немає… Я боялася, що не встигну сказати, як я всіх люблю.

Пройшло доволі багато часу, і

тільки згодом моя мама зізналася, що тижнями вони спали в підвалі, тому що обстріли майже не припинялися. Магазини зачинилися, продукти закінчувалися, логістика не працювала, і вони пекли хліб власноруч, так як запаси муки ще лишилися.

Зі слів мами, людей було багато: всі були різні, у всіх різні погляди на життя. Доводилося навіть врегульовувати конфлікти, тому що всі були напружені та знервовані. Мама пояснювала, що з ними їхні діти, рідні, а вона - одна, бо її діти на відстані, що їй теж тяжко, але вона не здається і не опускає рук.

Так минули довгі три тижні, які для мене тривали цілу вічність. З часом, зважившись на ризикований крок, долаючи перешкоди, мама нарешті зустрілася з нами. Тоді ніхто не плакав, бо розуміли, що сльози - це слабкість, і ніхто не хотів визнавати себе слабким.

Сьогодні весь світ зрозумів справжню суть росії. Вона зняла маски, якими так майстерно прикривалася довгі роки.

Ті перші тижні, місяці російської звірячої навали показали справжню згуртованість та самовідданість українського народу. Ми платимо занадто високу ціну за право жити, дихати, говорити рідною мовою, радіти простим речам, яких не помічали раніше. І сьогодні ця запекла війна – це війна за наші цінності, за наше майбутнє, за наше існування як нації.