Костюк Єлізавета, 9 клас, Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поплавська Наталія Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. П’ята ранку. Вибух. Другий... Жахіття чи реальність..? Напередодні здавалося, що контрольна з математики є найбільшим страхом. Та ні. Це війна. Війна, яка відібрала наше щастя, зробивши лютневий день найгіршим з-поміж усіх. Я до кінця вірила в те, що це закінчиться за тиждень чи два.

Минає місяць. Місяць ночей в укритті... Місяць жахливих новин та нескінчених тривог...

Одного травневого дня батьки прийняли рішення про переїзд за кордон. Я тоді не заперечувала. Попрощавшись з татом, котом, бабусею та дідусем, ми з мамою відправились у дорогу. Та тільки сівши в автобус, я зрозуміла наскільки змінилося моє життя.

Як раніше вже не буде...

Через два дні дороги, які включали в себе обстріли та 16 годин на кордоні, ми прибули в Прагу. Прогулюючись тихими вулицями цього міста, я на декілька годин забула про жахіття, які відбуваються у моїй рідній країні. Та Прага не була нашою крайньою точкою. Ми поїхали далі у місто Плзень, десь за годину їзди від столиці. Тут безперечно було усе що нам потрібно: тиша, спокій та мирне небо над головою.

Саме в цьому місці почався новий етап мого життя. Інший менталітет, нова мова та оточення, - це здавалося величезним бар’єром, який неможливо подолати.

Але я зробила це. Пішла на курси чеської, намагалася якомога більше комунікувати та вливатися в колектив. Я вступила до чеської школи, знайшла друзів та все одно не було “відчуття дому”. Звичайно, увесь цей час життя за кордоном супроводжувалося смутком за сім’єю. Попри всі труднощі, я знала, що боротьба продовжується. Та в тяжкі моменти мене завжди підбадьорювали думки, що я можу повернутися додому, де мене тепло зустрінуть рідні.

У нелегкі часи війни рятувала творчість. Я викладала свої переживання та емоції на папір, утворюючи скетчі-замальовки.

Згодом, додавши кольору, я знайшла свій стиль у царстві флори. Іншим шляхом втечі від реальності був світ книжок. Я шукала у ньому добро, тим часом коли на Батьківщині панує зло. Однак найбільше мені допомагала музика. З початку війни я відмовилась від російських пісень та й контенту загалом. Хоча через переїзд в іншу країну довелось покинути уроки скрипки. Моя вокальна студія підтримувала мене навіть через відстань у 1500 кілометрів. Ми записали пісню, влаштували благодійний концерт онлайн, тим самим єднаючись дистанційно. Музика завжди була, є і буде моєю пристрастю.

Проживши півтора року у Чехії, ми з мамою знову прийняли важливе рішення — повернення до України. Звичайно, батьки спочатку були проти, адже питання безпеки залишалося відкритим.

Але мені було нестерпно залишатися в країні, яка з кожним днем ставала ще більш чужою. Причин для повернення було декілька. Перша — це українська освіта, яка, на мою думку, краща і ґрунтовніша. А друга, і найголовніша, — це туга за Батьківщиною, родиною та друзями. У день від’їзду мене знову охопила паніка. Чи правильно я все роблю..? Але щойно заїхавши у моє рідне місто Київ, я жодного разу не пошкодувала про повернення додому. Посмішка не сходила з обличчя від гордості за свою країну. Рідний дім... Як же я чекала, коли знову прийде “відчуття дому”.

Гуляючи Хрещатиком, наповнювалася радістю та щастям. І саме ви, Збройні Сили України, кожен, хто продовжує захищати нашу країну, віддав своє життя заради мого майбутнього.

Тисяча днів війни. Це тисяча днів смутку, болю, але водночас тисяча днів змін та життєвого досвіду. Війна назавжди змінила мене. Я стала хоробрішою, впевненішою у собі та готовою до будь-яких випробувань. Відома українська письменниця і поетеса Ліна Костенко колись зазначила: “Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.” Тож давайте будемо сильними заради нашої неньки України та її майбутнього! Ми неодмінно переможемо і разом будемо відбудовувати нашу державу!