«Мені було дуже страшно від того, що я одна»

Жителька Маріуполя залишилася одна у місті, яке намагалося вижити під вибухами та обстрілами

У Маріуполі я працювала в навчальному комбінаті ПрАТ ММКІ керівником відділу організації професійного навчання персоналу. Мене перевели на підприємство з міста Кам’янське, з активу ПрАТ ДКХЗП. До Маріуполя я приїхала 10 травня 2021 року. Наше управління займалося навчанням працівників, розробляло програми навчання, працювало на перспективу розвитку.

24 лютого, перебуваючи на роботі, ми ще не могли усвідомити, що хтось може розпочати активні бойові дії. В цей день я з колегами отримала повідомлення про початок війни від керівника, який вже поїхав із родиною в Запоріжжя. Ми мали закрити приміщення навчального комбінату, йти додому і працювати дистанційно.

25 лютого вже зник інтернет в Іллічівському районі. Дуже чутно було сирени та звуки пострілів і вибухів у центральній частини Маріуполя. Було страшно... Ми постійно підтримували зв’язок з колегами, підбадьорювали один одного. Я створила невеличкий запас продуктів харчування, води та інше. Місцеві колеги заспокоювали мене, розповідаючи про 2014 рік.

Можливості залишити місто вже не було. Мені було дуже страшно від того, що я одна. Колеги, які могли поїхати, поїхали і, на жаль, не поінформували мене про можливі шляхи евакуації. Ніхто не надавав ніяких надій, всі покидали місто на приватному транспорті. У мене такої змоги не було, на жаль.

Коли в Маріуполі відключили світло, газ, воду, опалення, інтернет, зв’язок, мене охопила паніка. Я не могла дати собі ради, але я розуміла, що треба ВИЖИТИ. Була надія, що весь цей жах якнайскоріше завершиться.

Потягнулися страшні дні. Сусіди у дворі організували доставку води та забезпечували питною водою мешканців, поки це було можливо: під обстрілами, на особистому транспорті та ентузіазмі. Наближалось свято весни - 8 Березня, і була надія на закінчення, але вона згасала з кожним днем.

Ми вчилися виживати, діставати воду, готувати їжу на багатті під звуки вибухів, ховалися по квартирах під час обстрілів, підтримували один одного, як могли. Так і  тягнулися один за одним наші дні, в яки ми намагалися вижити будь-якою ціною. У двір постійно прилітали снаряди, ранили людей і рушили будинки навкруги. Назавжди запам’ятався день, коли наш двір розбомбило. Це був жахливий день – у нашому дворі загинули люди.

Надія на порятунок згасала. Продуктів харчування практично не було: щось міняли, чимось пригощали сусіди. На пункті видачі гуманітарної допомоги я зустріла своїх колег, які теж не змогли покинути місто. Ми просто обіймалися і плакали.

У кінці березня наш район був окупований. Стало ще страшніше, можливості виїхати у мене не було і надалі. Інформації ніякої не було, але було дуже страшно від того пекла, в якому ми всі опинилися. День за днем я очікувала, що ось-ось станеться диво.

Покинути місто я змогла наприкінці квітня. Мене вивезли в Ростов. Жива! Це було щастям – я врятувалася! Протягом місяця я шукала можливість виїхати, і знайшла - через Вірменію і Польщу. Я повернулась додому, в Кам’янське, тому що я доклала всі зусилля, щоб вижити, і знайшла можливість поїхати додому з надією на краще, щоб розпочати наново життя. Все буде добре! Все буде Україна!