Дівчина, яка була прикута до ліжка після ДТП, виживала разом зі своєю родиною дома й у підвалі будинку, дивуючись людській турботі та намагаючись перебороти почуття страху і безсилля.

24 лютого те, чого я боялась, сталося. На нас напали зранку о п'ятій, коли всі спали - підло. Зненацька роздалися вибухи, які підняли всіх на ноги. Але вірити цьому до останнього ми не хотіли. Відтоді страх оселився в наших душах, і ми не знали вже спокою.

Це був звичайний день: хтось збирався на роботу, інші - на навчання, а решта просто залишалися вдома займатися своїми справами. По телебаченню на всіх каналах оголосили про початок війни. Моя сестра з мамою пішли в магазин скуповувати продукти про запас. Але полички в магазинах були вже майже всі пусті.

Вдень вибухи стихли. Ми не знали, що робити, були розгублені, панічні настрої не полишали наші голови. Я лежала і думала: що воно буде зі мною, з моєю родиною, моїм містом і всією країною? Якщо вони зайдуть, чи буде шанс вижити? В мережі на сайті писали: війна закінчиться за два-три дні. В голові була думка: як таке можливе? Це що означає, що наші здадуться? Я не пригадую, щоб війни закінчувалися за декілька днів.

Страх заполонив наші серця, ми опинилися в очікуванні невідомого, чогось страшного, стали заручниками терору. У тривозі день промайнув, а вночі стало ще страшніше. Наступного ранку все повторилося, знову вибухи з п'ятої ранку. Від них ми й прокинулися. Обстрілювали вже і вдень періодично. Всі ми були виснажені, на нервах.

Справи були дуже кепські. Згоріло СБУ, останні поверхи багатоповерхівок на околицях міста. Наш мер готувався до вуличних боїв і закликав жителів міста зібрати скляні пляшки і непотрібний одяг, щоб приготувати «коктейлі Молотова». Сирени лунали все частіше. Мешканці нашого будинку під сигнали сирени спускалися в укриття. Ми такої можливості не мали, тому, що я на той час лежала після аварії, що сталась у січні, вставати було зарано.

Обстріли частішали з кожним днем Я розуміла, що більшість мешканців будинку або виїхали з міста, або ж спускалися в підвал. Лікар-травматолог, який лікував мене, до війни ще закликав не поспішати вставати. Рентген був запланований аж на 3 березня. Під обстрілами небезпечно було їхати до лікарні, тому знімок я не могла зробити. Ми розуміли, що ніхто до нас додому вже не прийде.

І тоді мені моя старша сестричка сказала: «Піднімайся самостійно». Я не мала уявлення, як це потрібно робити, щоб не нашкодити собі. До того ж, я пролежала майже 2 місяці й за цей час забула, як ходити! Сідати мені ще було не можна. Я мала якось самостійно піднятися, але це було зробити вкрай важко після такого проміжку часу нерухомості.

Врешті, на 3-й день війни, після кількох невдалих спроб, мені все-таки вдалося піднятись на ноги - звісно, за допомогою моїх рідних. Це незабутні відчуття і враження! Довго стояти я так не могла, а тим більше - ходити, тому мене швиденько поклали на ліжко.

Перше підняття було найтяжчим, всі інші вже легше, бо ми більш приловчились. І так я вже була готова перебиратися в підвал, тому що більше залишатися в квартирі було небезпечно. Вибухи не вщухали годинами. Обстрілювали наш район, рідну школу, околиці нашої вулиці. Стався вибух дуже сильний, дуже потужний - стіни, вікна затрусилися, моє ліжко здвинулося навіть. Ходити на милицях в мене не було сил, тому мене виносили на ковдрі.

Хлопець віддав мені своє молоко і сказав: "Вам потрібніше"

Коли спустилися до підвалу, там вже три дні були люди, які ночували з усіма необхідними речами. Мої рідні облаштували моє місце: поклали на стільці дерев`яний щит, поверх нього – матрац. Всі люди, які були там, проявляли турботу, співчуття до мене і один до одного. Війна згуртувала нас. Всі опинилися заручниками обставин, всі стали, як одна родина, як єдиний механізм. Люди, з якими я все життя прожила, але ніколи не спілкувалася настільки тісно, стали для мене рідними.

Пригадую ситуацію, коли роздавали гуманітарну допомогу під нашим будинком. Я лежала тоді на своєму місці в підвалі під величезною каналізаційною трубою. Забігає хлопець з будинку і говорить, що привезли продукти – хліб і молоко. Сказав, що видають по одному на руки. Мої рідні тоді були в квартирі на шостому поверсі, і поки я їм додзвонилася - гуманітарна допомога вже поїхала. Але Сергій, хлопець з мого будинку, віддав своє молоко для мене, сказав: «Вам потрібніше». Це так вразило і розчуло мене!

Дуже часто лунали тривоги. Це не просто була сирена - над нами постійно пролітали літаки і скидали 500-кілограмові і 150-кілограмові бомби. Багато було бомбардувань. Зруйнували готель «Україна», потім супермаркет «Епіцентр», стадіон імені Юрія Гагаріна.

Спочатку прослідковувалась певна періодичність бомбардувань - у ранкові години. В період затишшя люди ходили додому, щоб приготувати поїсти, помитися. Потім вже гатили частіше і частіше, і мешканці не встигали піднятися до себе на поверх, як знову сповіщали про тривогу. Тривога за тривогою забирали всі сили, і при будь-якій можливості всі просто відключалися від зовнішнього світу.

В той день, коли випустили крилату ракету в кінотеатр ім. Щорса, що знаходився на відстані 200 метрів від нас, наш будинок затрусився, посипалася стеля, заблимала лампочка і на мить світло потьмяніло. Через пару секунд світло відновилося. Такої сили був вибух, що здавалося ніби це десь зовсім поряд: чи в сусідньому будинку, чи взагал -і в моєму. Разом із вибухом серце вистрибувало з грудей, а страх стисквє все тіло, кожен орган - до нудоти, до потемніння в очах.

Страх – це коли холонуть кінцівки, це коли п`ятками відчуваєш небезпеку. Я знаю, що таке біль: це коли з очей безперервно ллються сльози, коли стискає так, що не можеш ані вдихнути, ані сказати. Коли я чула звук літака, який не один раз пролітав над нашим будинком, все тіло стискалося.

Люди, які пережили війну, вже не будуть іншими. Ми вже заспокоєні, вже розуміємо, що не стріляє, не вибухає, але якщо чуємо якийсь звук, на якусь хвилину ціпеніємо. Напруження нікуди не поділося, ми розуміємо нашу близькість до кордонів. Не можу не плакати, коли бачу, скільки горя наробили орки. Ми потроху адаптуємося до життя, але ніколи не пробачимо. Війна поселилася в душі кожного з нас, розбила вщент мрії і плани.