«Чоловік все намагався мене витягти з дому, а я не йшла»

Вагітна молода жінка з чоловіком провели десять днів у підвалі разом зі своїми котиками та іншими людьми. Врешті-решт подружжю вдалося вибратися на вільну територію, де їх стало троє

До війни ми були щасливі. Ми з чоловіком нещодавно одружилися і з нетерпінням чекали на появу нашого первістка. Я гуляла улюбленим містом, ходила з чоловіком по магазинах і шукала гарні речі для нашої дитини, адже через кілька місяців вона мала з’явитися на світ. Ми обрали кращій пологовий будинок в місті, облаштували дитячу, і...

І прокинулися о 04:30 від гучних звуків. Спочатку через сон здавалося, що то сусіди щось святкують і запускають феєрверк. На п’ятому вибуху ми зрозуміли, що то точно не салют. Вікна нашого будинку виходили на кільцеву дорогу зі сторони Чугуєва. Дуже страшно було бачити вибухи і розуміти, що наступний снаряд може прилетіти по тобі...

Вже через кілька хвилин усі знали, що почалася війна. Чоловік все намагався мене витягти з дому, а я не йшла. Я пам’ятаю, як казала, що від ракети не втечеш. Я помилялася…

Єдине, що ми тоді взяли з собою, - документи, кілька речей і двох котів. Я навіть не знайшла переноску для тварин, і хоч була вже на сьомому місяці вагітності, засунула кота під свій светр, і ми побігли до підвалу. Там було темно, вогко, брудно і не дуже безпечно.

Потім ми перебралися до більш надійного сховища, де вже було світло, вода, їжа і дуже багато людей. Діти притискали до себе своїх домашніх тварин і увесь час питали в батьків про вибухи, які безугавно лунали над головою. Це так дико і страшно, коли малі діти починають відрізняти за звуком, що то над ними літає!

Ми були там десять днів. Десять жахливих днів, коли ти вже не сподіваєшся ні на що, і кожного разу, коли лягаєш спати, думаєш, що то останній раз. Я пам’ятаю, як ми виїжджали з міста: зима, сніг йшов весь день, так дивно було бачити водночас пусте і заповнене місто. Воно виглядало геть інакше. Здоровенні черги біля аптеки та продуктового, непрацюючі світлофори, ніякого громадського транспорту, усюди блокпости і вибухи.

Ми приїхали до Дніпра. Це було так дивно, я відчувала себе так, немов з гори спустилася, бо в Харкові вже на той час не було життя, а тут неначе і війни не було. Люди ходили спокійно вулицями, всі магазини працювали, і в них навіть були не пусті полиці. Транспорт спокійно возив людей.

Нас прихистили волонтери на декілька днів, дали дах над головою. Здається, раніше це приміщення служило бізнес-центром, а тепер в одній кімнаті лежали матраци, на яких розмістилося багато людей з тваринами. Нам дали засоби гігієни, і ми нарешті сходили в душ. Нас нагодували гарячою їжею і дали можливість вибрати собі одяг. Я за життя не звикла щось в когось просити чи брати, мені легше було віддавати, а тут треба було зважитися на те, щоб приймати допомогу. Я була так вдячна людям, але мені було гидко від власної безпорадності. Мені давали дитячі речі, і я брала їх, але не могла примусити себе взяти щось для себе, хоча в мене не було навіть білизни на заміну. Не може вкластися в голові так швидко, що тепер в тебе нічого немає, що ти від когось залежиш.

Ми приїхали до родичів в Одесу, там було гарно і спокійно, нам допомогали родичі і волонтери. Потроху ми почали повертатися до життя, але це тривало недовго. Через місяць мене дістав звук сирени і вибухи, було страшно, і ми вирішили їхати далі: я, вже на восьмому місяці, чоловік і наші улюблені коти.

Ми поїхали в Тернопільську область. Я взагалі ніколи тут не була, але ми знали, що тут спокійно - і це було головне. На диво, ми зустріли тут дуже багато добрих і щедрих людей, які нам допомогли. Ніхто не говорив щось за мову, за те, що ми «понаїхали», просто брали і допомагали, і намагалися постійно підняти нам настрій. Місцеві дуже дивувалися, коли першим чином після того, як ми кудись заходили, питали: «А тут є підвал чи бомбосховище?» Страх і паніка змішалися у нас із величезною люттю, коли дійшла сумна звістка: нашого дому більше не існує, туди влучив снаряд, і все, що в нас було, згоріло.

Зараз нас вже троє, плюс коти. Сподіваюсь, що війна колись скінчиться, і ми знову станемо щасливими. Але думаю, що такими як раніше, ми вже ніколи не будемо.