Маріуполь - батьківщина мого батька.  Я там жив до березня 2022 на мікрорайоні "Східний". Працював в "Азовсталі" прокатником. У мене дружина і двоє синів. У них - свої родини. Маю дві онучки і два онуки. Тепер на пенсії. 

Перші вибухи я не чув, спав. Рано-вранці мене розбудив син. Він моряк, на той час був у морі. По рації їм повідомили про початок повномасштабного вторгнення. Насамперед ми пішли в магазин скупитися. Придбали пачку макаронів, пачку цукру, дві хлібини. А потім почалися обстріли: спочатку не сильні, а потім - усе сильніші й сильніші. 

У 2014 році, коли росіяни обстріляли "Східний", ми не виїжджали. У 2022 теж не планували, думали: стрельнуть раз, і припинять. Ми зібрались великою родиною і думали що нам робити. Вирішили посидіти, почекати. Дочекалися до того, що виїхати було неможливо. У нас були три машини (на кожну родину по одній), і всі вони потрапили під мінометний обстріл, згоріли. 

Мене поранили 15 березня. Було чотирнадцять уламків у різних місцях. Потрапив під міну під час приготування надворі їжі. Поки четверта лікарня працювала, мене туди відвезли, уламки витягнули, але два чи три так і залишилося у мені.

Найбільше шокували вбиті люди у Маріуполі. Я ніколи такого не бачив. Чоловік ішов - міна поряд рвонула. Підбігли - а він мертвий. А мені пощастило вижити.

Біля криниць міни прилітали, скільки людей загинуло невідомо. Бачили як росіяни стріляли по вікнах житлових будинків, як горіли будівлі. Якщо снаряд влучає у верхні поверхи, горить тільки верх будинку, а найстрашніше - коли влучає у нижні, тоді будинок горить повністю. Гасити було нічим, води не було. Люди відчиняли приватні будинки, зливали воду із саун, басейнів. А там вода - з хлором, пити її неможливо. Йшла на технічні потреби. 

Підвалів у багатьох будинках не було, нам доводилося сидіти в коридорах між стінами, чекати, коли рвоне. А найстрашнішими були авіаобстріли. Літаки летіли з боку Єйська, Ростова чи Таганрога. Він пролетить, а слідом за ним вибухають бомби. Це було дуже страшно. Орки били по мирних жителях. Щоранку виїжджали з боку моря танки, ставали під будинками і стріляли прямо в них. Це неймовірно страшно. 

З нами була сестра дружини. Вона померла своєю смертю. Ми не могли її навіть поховати, вийти з будинку, такі обстріли були мінометні. Міну практично не чути - вона тільки "шльоп-шльоп", а уламки навсібіч летять. 

Загальне горе і ненависть до рашистів об'єднала людей. Згуртувалися люди: ділились водою, продуктами. По черзі готували на багатті. Поважали одне одного. Всі ділились, допомагали.

Коли мене поранило, у нас не було ні бинтів, ні ліків. Прибігла жінка, вколола мені протишокове, люди принесли бинти, медикаменти. Кожен намагався щось принести. 

Виїхати було дуже важко. Коли зайшли "днрівці" зі східної частини і російські війська з боку моря і Новоазовська, наші відступили у бік "Азовсталі". Рашисти почали ходити по квартирах. Дні через два-три сказали: "Якщо через півгодини звідси не вийдете, ми будемо будівлі підривати, і вас перестріляємо". Орки стали коридором з автоматами, а ми разом з усіма мешканцями, які жили у під'їзді, стали в колону, яку повели у бік села Сопиного. Там нас посадили на автобуси і відвезли в район Новоазовська. 

Там ми пройшли фільтрацію. Це було дуже неприємно. Старих не чіпали, молодших роздягали, перевіряли татуювання. З нас зняли відбитки пальців і долонь. А потім відпустили: ідіть, куди хочете. Через лінію фронту ми вже пройти не могли, тому поїхали у Таганрог, в росію. Звідти - до Ростова. Купили квиток на потяг у бік Грузії. Через перевізника переїхали через кордон. Через те, що у дружини був не біометричний паспорт, далі Грузії ми не могли нікуди виїхати, поки не оформили візу в Болгарію. Пожили в Болгарії до вересня. Два місяці там надавали безкоштовне житло і харчування, плюс грошову допомогу. Вирішили повертатися в Україну. З вересня ми в Києві. Винаймаємо з дружиною квартиру, отримуємо допомогу як ВПО. 

Я підтримую зв'язок з усіма. З маріупольцями, які залишились у місті. Є поранені, скалічені, такі, що залишились без домівок. Як вони виживають, не знаю. Надіслали фото синової квартири. Вона згоріла, тільки цегла стирчить. Рашисти кажуть: ми будемо все відновлювати. Сволота вони, бандити.

Я чекаю-не дочекаюсь, поки наші рідненькі війська звільнять Маріуполь. Як буде можливість, відразу з дружиною поїдемо туди. Буду працювати, буду допомагати відновлювати, хоч я вже і старий.