Я все життя пропрацювала вчителем історії у школі. Працювала до самого початку війни. 24 лютого, коли почали бомбити Маріуполь, подумала: "Напевно, потрібно йти до школи". Потім прийшло повідомлення, що ми переходимо на дистанційне навчання. Сподівалась, скоро все припиниться. 

Третього березня снаряд упав біля нашого вікна. Всі уламки потрапили до нас у спальню. Ми швиденько забігли у ванну кімнату. Звідти ми не могли вийти до шостої вечора, а влучання було о першій дня. Було таке враження, що на нас дивляться із бінокля у вікно, і як тільки ми виходимо з ванної у коридор, починають страшно обстрілювати. Це був серйозний переляк, бо до цього ми з чоловіком навіть не спускались у підвал. 

Два бомбосховища були розташовані поруч, але ми туди не ходили, тому що туди з'їхалося багато людей зі Східного. А ми жили на Лівобережному. Після обстрілу ми спустились у підвал нашого будинку. Ми там перебували достатньо довго, десь до 7 березня. 

Обстріли були з повітря, вони не припинялись. Всі люди дуже хвилювались, тому що бомбардування з літака дуже страшне. На наших очах по вулиці складались будинки. Це було жахливо. 

Ще кілька днів у нас була вода, світло, газ, опалення і зв'язок. Після того готували їжу на багатті. Потім склалося враження, що стали цілеспрямовано бити тоді, коли люди стояли біля багаття. 

За нами приїхав син і вивіз нас у центр міста. Ми вважали, що там буде безпечніше. Ми перебували на Куїнджі, поруч з драмтеатром. Але там були страшні обстріли, літаки не припиняли бомбити. Помітили на сусідній вулиці три танки. Вони під'їхали, розвернулись і почали обстрілювати сусідній будинок. Тоді ми прийняли рішення, що потрібно переїжджати в Приморський район. У той день був удар по драмтеатру. Був такий потужний вибух, що його чуло все місто. Було таке враження, що накрило всіх великим куполом. А перед цим вибухом була зловісна тиша... Раптом - вибух, і таке страшне гудіння мотору... Наступний вибух був далі. Ми подумали, що це бомблять комбінат Ілліча. Виявилось, що так і було. Наступний удар був по басейну "Нептун".

З нами була свекруха 83 років. Вона навідріз відмовлялася евакуюватися. Але ми збирались це зробити, бо бачили багато трупів по вулицях. Це було неймовірно страшно. Спати було практично неможливо. Як тільки задрімаєш, починалися обстріли і бомбардування. Зранку було продовження, вдень - теж. 

Найстрашнішим було те, що не було води. Погода була жахливою. Йшов дощ або сніг і виставляли посуд чи відерце щоб набрати хоч трохи води. Розтоплювали сніг, я туди кидала активоване вугілля, щоб знешкодити хоч трохи воду. 

У першу чергу окупанти били по школах, дитячих садках, по всій інфраструктурі, знищуючи все, і по мирному населенню - насамперед. 

У кінці березня ми змогли виїхати в Урзуф. Це був дуже важкий шлях. Це прибережне селище. Була колона із центру міста до Мелекіного, але ми туди не поїхали. Обстріли не припинялись. Зі сльозами на очах з нами попросився у машину молодий чоловік із родиною із малолітньою дитиною. Двох вівчарок нам брати було нікуди. Довелося їх випустити. А по вулиці стільки бігало собак і кішок різних порід. Люди виїжджали і випускали. Плакали, але випустили. 

Коли ми виїжджали, на виїзді із Маріуполя у бік Мелекіного, все горіло. Там стояла військова російська техніка: танки, бронетранспортери, машини. Всі елітні будинки палали. Нас зупинили російські військові у дуже грубій формі, але швидко пропустили. Біля Мелекіного і Ялти стояло дуже багато машин, багато людей ішли пішки, і ми вирішили виїхати до Урзуфа. 

На заправці познайомились із чоловіком, який нам дам ключі від будинку його тітки. Виявилось, там жила жінка, у якої син працював у поліції Маріуполя. За два дні туди прийшли з облавою п'ять озброєних військових. Почали робити обшук. Сказали, що вони з Донецька. Перевірили наші документи, телефони, все записали, вивернули все, що можна. Наступного ранку ще раз прийшли. Прочесали горище, вивернули навіть усі скриньки. Згодом - знову. Наказували чоловіку злити бензин, але він цього не зробив. Після третього разу ми вирішили їхати далі. 

Ми поїхали у село Приазовське. Були здивовані, бо там стояла російська військова техніка і вони звідти били по Маріуполю. Виїхати звідти вже було неможливо. І ми до 13 травня перебували там.

Чоловіку стало погано - у нього була занесена інфекція на палець, як наслідок антисанітарії і життя у підвалах. Його поклали у лікарню у Нікольське, ампутували палець. У нього почалася гангрена. Довелося ампутувати і другий палець. Він пролежав у лікарні два місяці. 

У Нікольському російської військової техніки було повно, маріупольців дуже багато. Але найстрашніше те, що там потрібно було проходити фільтрацію і мати пропуск, щоб пересуватися на машині. Щоб пройти фільтрацію, потрібно було вистояти в черзі. Я стала в цю чергу і була п'ятнадцять тисяч шістсот якась. Потрібно було чекати місяці два-три. 

Нам вдалося виїхати через Василівку. Врешті ми приїхали до Києва. Тут чоловіка госпіталізували, відбулася ампутація, тепер чоловік реабілітується. Отримав другу групу інвалідності.