Я з міста Оріхова. Працювала в газеті, займалась комп'ютерною версткою. У перший день війни збиралась на роботу. Ввімкнула телевізор і побачила, що відбулось. Біля мого дому - маріупольська траса, і я помітила багато машин з донецькими номерами у бік Запоріжжя. Потім почула звуки артилерії. Моя маленька дитина дуже цього боялася. Почали їхати наші танки, але все одно це було дуже моторошно.
Ми виїхали з Оріхова 8 квітня. Від міської ради нам надали мікроавтобус. Тоді ще там було більш-менш спокійно. Тепер там - постійні обстріли. Нам дали притулок родичі у Запоріжжі. Дитина ні з ким не хоче залишатись через пережитий шок. Нас тепер семеро у двокімнатній квартирі.
Приємно, що люди одне одному допомагають, згуртувалися, стали більш доброзичливі. Оріхівці, навіть ті, з якими раніше не спілкувалась, тепер комунікують одне з одним, допомагають, чим можуть. Волонтери дуже підтримують.
Я залишилась без роботи. Комп'ютер залишився вдома. Нашу домівку в Оріхові пошкодило обстрілами. Ми тепер боїмося туди їхати, щоб її накрити, через обстріли. Пів хати так і стоїть відкрита.
Головне, щоб усі були живі і здорові. Хочеться миру, щоб не було чути вибухів. Війна закінчиться Перемогою. Майбутнє буде світлим. Вдома, у спокої і мирі. Зараз фрази "мирне небо" і "спокійна ніч" набули іншого сенсу.
