Шишко Ольга

Учениця

Державний навчальний заклад "Бахмутський центр професійно-технічної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фролова Інга Анатоліївна

«Війна. Моя історія»

Кожного з нас торкнулася ця клята війна. 

Двадцять четвертого лютого я прокинулась рано-вранці, щоб приготувати сніданок своєму синочку, який повинен був іти до школи з гарним настроєм, бо за вікнами був легенький сніжок. У квартирі було тепло та затишно. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Я здивувалась, хто це так рано може мені телефонувати.

Я почула голос директора, який повідомив, що почалась війна, всім бути вдома. У мене калатало все тіло, виступили сльози та відібрало мову. Я поставила сніданок на стіл, сама сіла на підлогу, руками взялася за голову та не розуміла, що треба було робити. 

Мій синочок прокинувся та прийшов до кухні, посміхаючись. Але мені потрібно було повідомити, що до школи сьогодні він не йде. Почалась війна. І я це зробила. Він дивився на мене та казав: «Мамуль, я піду до школи! Я хочу! Яка війна? Навіщо? Через що?». Він теж розплакався, а я його втішила.

За віном йшов сніг, і люди в метушні бігли хто куди. Я схопила сумки, гаманець і побігла запасатись харчами та ліками. Вже було чутно звуки вибухів і повітряної тривоги. Натовпи людей від магазинів, банків, створювали відчуття страху та тривоги.  Так декілька днів я запасалася всім чим могла, варила тушкованку, робила заготовки каші з м’ясом. Я заспокоїлась трохи, що всього цього вистачить надовго, але  і подумати не могла, що нас чекає попереду.

Вже були зібрані необхідні речі та документи. Стали гучнішими вибухи, літаки літали понад домами. Було дуже страшно. 

Мої батьки жили в селищі Переїзному, на околицях Соледару, де теж відбувалось страшне видовище. Коли там було вже неможливо знаходитись, вони переїздили до нас у місто. Але через деякий час у нас стало небезпечно, поруч впав снаряд і посипалось скло з вікон багатоповерхівок та музичної школи. Ми всі злякались та побігли до підвалу. А потім вирішили евакуюватись до селища, наче там, здавалось нам, тихіше та безпечніше. Але, пробувши у батьків тиждень виявилося, що там ще гірше, доводилось постійно ночувати у погребі. А коли до брата снаряд прилетів у город, наш дім ледве втримався.  

Протягом цього часу було багато переїздів, що не могло не вплинути на мій емоційний стан. Коли доводилось лишати своїх близьких і свою землю, я втішала себе та сина, що це все не надовго. Не стримуючи сліз, ми всі плакали ревно, нас знімали на камеру, як у тому самому кіно. Але це була страшна реальність.  Вони питали нас, чому ми покидаємо рідний дім, а замість слів у мене були тільки сльози.  

А далі дорога в невідомість…думки…

Що ми не змогли з собою забрати: речі, побутові прилади, що наживали роками, а найголовніше – це дитячі фото, диски…Життя у валізу не візьмеш.

Життя продовжується, заради сина та батьків я продовжую жити, незважаючи на події, які й надалі викликають тяжкі захворювання, з якими я борюся щодня. 

Я продовжую жити та реалізовувати себе у житті. Раніше у мене було улюблене хобі, яке війна забрала. За станом здоров’я поки не можу займатися своєю улюбленою справою. Але я вирішила трохи змінити свою діяльність, адже ще з дитинства любила готувати та в мене це виходило доволі вправно. Вступила до ДНЗ «Бахмутський ЦПТО» на професію «Кухар. Кондитер». Я вірю, що в мене все вийде!