Цапенко Дар’я

Комунальний заклад «Харківський ліцей №55» Харківської місцевої ради Харківської області, учениця 9-Г класу

Вчитель: Смірнова Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія.

Це мав бути звичайний четвер. Однак в цей день ми прокинулися не від будильників, а від вибухів і здригань скла.

Мама зайшла в кімнату і сказала, що в школу ніхто не піде. Я тоді, здається, переживала за якусь роботу з фізики. Я відразу зрозуміла, що почалася війна. Не пам'ятаю, що тоді відчувала. Можливо, розгубленість, страх за майбутнє, шок. Кажуть, мозок людини стирає найгірші спогади.

Цей день перекреслив моє навчання в школі, стосунки з близькими подругами. Багато дорогих мені людей виїхало з країни. Ми втратили базові потреби: відчуття безпеки, впевненість у завтрашньому дні.

Перші тижні було дуже важко. Машини стояли в черзі за бензином, люди масово скуповували їжу з полиць супермаркетів, виїжджали з міста і країни. Люди ховалися в метро, підвалах, їхали в селища.

Наша сім'я залишилася в Харкові. Ми живемо на шостому поверсі, тому поїхали до близьких друзів в приватний будинок. Здавалося, там безпечніше. Коли ми приїхали, з'ясувалося, що разом з нами там буде жити дев'ятнадцять чоловік.

У цьому будинку ми прожили два тижні. За цей час пережили безліч вибухів, обстрілів. Але найстрашнішими були авіанальоти. Коли гул літаків наростав, батьки лягали на нас, закриваючи своїми тілами.

У якийсь момент почалися проблеми з продуктами. Було неможливо купити хліб. Тому мама пекла хліб на дев’ятнадцять осіб. Тільки один допече, — ставить наступний.

Через тиждень після початку війни люди почали поступово виїжджати з цього будинку. У всіх здавали нерви, танули надії на швидке закінчення війни. Звідти поїхали навіть господарі. У великому двоповерховому будинку ми залишилися одні.

Так пройшов ще тиждень. Десятого березня, зібравши найнеобхідніше і попрощавшись з рідним Харковом, ми виїхали в глухе село в Полтавській області. Виявилося, що вільного житла там вже немає. Потім нам все-таки знайшли квартиру, але в дуже занедбаному стані. Брудну, стару, з відрізаним газом, без унітазу.

Батьки кілька днів займалися цією квартирою, щоб привести в більш-менш житловий стан. Ми туди перебралися, але ще одна сім'я оселилася з нами. У трикімнатній квартирі нас жило дев'ять осіб. Через місяць сусіди забрали бабусю, мешканців стало десять.

У селі вийшло сховатися від обстрілів, але новим випробуванням стало життя на одній території з незнайомими людьми. Ми не дихали на повні груди, поки через три місяці сусіди не з'їхали.

Наступні півтора місяці були найкомфортнішими за час життя в селі. Потім ми забрали бабусю і прабабусю по татовій лінії. Жити під одним дахом з двома літніми людьми, одній з яких 92 роки і вона абсолютно сліпа, було непросто.

Восени почали відключати електрику, не було зв'язку, інтернету. Ми не могли нормально вчитися, протікав холодильник, пропадали продукти. У той же час у тата з'явилася робота, він їздив у відрядження. Без тата стало важко. Нас залишилося шість жінок різного віку, до того ж без транспорту. Ці причини змусили задуматися про повернення додому, тим більше, що в Харкові стало тихіше і багато хто повертався.

11 лютого ми повернулися додому. Перші тижні ми перебували в ейфорії. Не могли надихатися рідним повітрям, находитися по улюблених вуличках. Хотілося кричати кожному перехожому на вулиці, що ми повернулися.

Вдома належало розібрати гори речей після переїзду, знову налагодити побут. Але вдома і стіни допомагають. Тому ми швидко впоралися з цим завданням.

Зараз ми в Харкові. Вдома добре, незважаючи на періодичні обстріли. Найбільше я боюся знову кудись їхати, тікати, позбавлятися звичного укладу життя.

Війна повністю змінила моє сприйняття світу, цінності та погляди на життя. Я стала цінувати те, що не цінувала раніше: нормальне, спокійне життя і прості радощі, які раніше сприймалися як належне. Ще я зрозуміла, що навіть війна — це великий досвід. Сьогодні я ціную кожен прожитий день, радію кожній новій можливості, яку підкидає життя.

Спогади про війну завжди будуть частиною моєї історії, але я дуже вірю в майбутнє, де панують мир, добро, процвітання і стабільність.