Приступа Володимир, 9 клас, Комунальний заклад "Малобілозерська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Малобілозерської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ходус Олена Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Літо. Перші промені сонця торкаються води. Ставок, мов гладеньке дзеркало, відбиває промені й засліплює очі, аж у носі чешеться, а чхнути не можна — всю рибу розполохаю. Ми з татом навіть розмовляємо напівголосом, бо кожен звук котиться степом і падає у ставок. Я — безмежно щасливий! Ми з татом знову закидаємо вудки та розуміємо один одного з півпогляду. Що ті дівчата вдома, вони нічого не розуміють...

Вся сім’я за столом, я нарешті можу голосно розказати всі свої враження від риболовлі. Вихваляюсь: “Я — найменший, а нагодував усю сім’ю!” Та знову ця клята повітряна тривога повертає мене в реальність. Ще хоч би трішечки побути у сні...

Стоїть страшний гул, здається ніби вся хата дрижить. Ми не одразу розуміємо, що відбувається, бо це вперше над селом літають винищувачі. Вся сім’я разом. Страшно! Невже почалася війна?...

Боїмося вийти на вулицю, але цікавість перемагає страх, і ми, як миші, виглядаємо на колони військової техніки, які беззупинно кудись сунуть: танки, бетеери, урали — земля двигтить. (Пройшов перший тиждень повної окупації).

Хочеться хліба, я ніколи не думав, що можна хотіти хліба. Тато цілий день стояв у черзі, та все ж діждався. У нас свято — сьогодні вечеряємо з хлібом. Тато каже, що магазини повністю порожні, хіба таке може бути? Я не уявляю! (Пройшов ще місяць).

Тато говорить, що гроші закінчуються, а на роботу він не піде. Ми розуміємо, зараз працюють тільки зрадники, треба трішки потерпіти, скоро все закінчиться. Тато ходив рибалити, але мене із собою вже не брав. Небезпечно, але сім’ю годувати треба. (Довгі півроку страху, пригніченості, голоду минули).

Тато приймає складне рішення, і ми виїжджаємо з окупації у Запоріжжя. Дорога дуже небезпечна, але вдома залишатись ще страшніше. Хоч тепер ми далеко від рідного села, але мені так добре. Мені так вільно дихається, як ніколи. Сестри плачуть з радості. Здається, що страхіття закінчилось. А які смачні шоколадки, та взагалі все смачнюще. Можливо, це тому, що воно українське? Я не знаю, але наїстись не можу. Дивні відчуття: там, вдома, війна, тут — звичайне мирне життя, тільки новини нагадують, що в Україні війна.

Я починаю звикати, що за вікном їздить звичайна мирна техніка. І на вулицю можна вийти, не боятись, навіть, коли військовий зустрінеться. І вільно говорити українською. І на руку жовто-блакитного браслета одягти. І кричати усім — я українець!!!

Тато дуже сумує за домівкою, не може сидіти на місці, тому приймає серйозне рішення йти до лав ЗСУ добровольцем. Я горджусь, що у мене такий сміливий тато. Але таки дуже хвилююсь за нього, бо тепер уже добре розумію, що таке війна. Я дуже радію, коли прилітає звісточка на телефон, що все добре. Мрію, що трішки підросту і стану на захист рідної землі, як тато. Разом будемо ходити на завдання...

Та, через часті обстріли Запоріжжя, дуже не помрієш. Коли ракета “прилетіла” недалеко від нашого будинку, сестри поспіхом збирають речі, і ми знову їдемо “кудись” від обстрілів.

На щастя, нас прихистили у Львівській області, виділили хатинку. Там ми й осіли. Але через місяць прийшло сповіщення, у яке я до цього часу не хочу вірити. (Мій тато героїчно загинув, виконуючи бойове завдання). Цього не може бути!!! Мама залишилася в окупації, тато загинув... Час ніби зупинився.

Сестри займалися похованням батька. Робили усе можливе й неможливе, але добилися опікунства на мене. Ми знову під обстрілами у Запоріжжі. Убиті горем, але хоч можливість бути разом відстояли... Тато завжди приказував, щоб я захищав сестер, бо вони ж дівчата — нічого не розуміють... Але зараз я дивлюсь на них зовсім іншими очима...

Мені зараз часто сниться останнє мирне літо. Ставок. Я з татом поруч, без слів один одного розуміємо, з півпогляду... Я — безмежно щасливий! Та знову ця клята повітряна тривога...