«Насіння пам’яті»: про материнську силу, розсаду і незламний зв’язок поколінь. Ця історія, розказана Ольгою Ткаченко в Радомишлі - про архетип української жінки-берегині, про зв’язок крові й землі, про незнищенну лінію пам’яті, що проростає навіть у найстрашніші дні війни.

Коли в Макарові вже гули танки, а зв'язок із мамою обірвався, Ольга не могла знайти собі місця. Тиждень без жодної звістки. Телефонні дзвінки волонтерам, молитви, пошуки хоч якоїсь надії. І — раптово — дзвінок із невідомого номера. Це був її брат. Один короткий дзвінок – і Ольга дізналася, що рідні живі.

А далі — майже диво. Незнайомі люди, яких вона вмовила допомогти, привозять її маму з передмістя розбомбленого Макарова до Житомирської області. І от — мама в квартирі. З насінням. З тими дрібними корінцями, що, як і сама жінка, тримаються за життя й тягнуться до світла. Вона вимагає носити землю — треба робити розсаду. Помідори чекати не можуть. Навіть війна не скасовує весну. 

Цей епізод — наче уособлення колективної пам’яті українського роду. Прабабуся Ольги вижила під час Голодомору, зберігаючи картоплю під подушкою. Її мама — вирощує розсаду під час війни і висаджує її потім на деокупованій землі. Як символ того – що завтра настане. 

Ольга Ткаченко й сама стала берегинею знань і традицій — проводить майстер-класи з виготовлення ляльки-мотанки, вивчає етнографію, бере участь у жіночих гуртках. У ХАБі “Незламна_Я”, де вона тепер навчає інших, оживає жива культурна пам’ять. Лялька-мотанка, зроблена жіночими руками, передає не просто форму — а сенс. Як і розсада, посаджена на балконі під час бомбардувань.