Волинець Дар'я, 11 клас, Комунальний заклад "Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради Вінницької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рогожа Олена Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Слово "тисяча" асоціюється з приємностями. Це і сторінки арабських народних казок "Тисяча і одна ніч" – солодкий спомин про дитинство, затишні зимові вечори і бабуся, яка лагідним голосом перечитувала для мене дивовижні історії Шахерезади, і радість від того, що загадку "тисяча братів одним поясом підперезані" змогла відгадати, і відкриття: до Криму, нашого – українського, всього лише тисяча кілометрів.

Як би хотілося, щоб це слово і далі викликало лише теплі і світлі спогади! Але, на жаль, тепер це не так… 1000 днів ВІЙНИ, і стільки ж днів болю, сліз, горя для українців.

Я теж українка! І мені невимовно болить кожен шрамик на серці від  новин, повідомлень, тривог… А я ж маю лише шістнадцять літ… За ці 1000 днів я побачила ріки сліз: за рідними-близькими, за розбитими планами, за втраченими мріями. Ця війна вкрала у мене час: на цікаві подорожі, на нові зустрічі, на кохання і прості сімейні радощі. Вона відібрала у мене частину дитинства. За що???

Чому у двадцять першому столітті діти, замість мріяти про майбутнє, мають думати: як вижити?

Як і всі, я навчилася жити в реаліях насилля та агресії. Допомога старшим у волонтерських проєктах дає відчуття причетності до найважливіших в цей час справ, а також об’єднання з усім народом. Незважаючи на перешкоди, продовжую навчатися, відшукувати своє “я” в різних справах та знаходити нові хобі. Одним із них стало читання. Воно для мене – спосіб утекти від реальності, тому я доволі часто проводжу вечори за книгами. Якось до моїх в рук потрапила книга української авторки, яка написала про війну. Вона зібрала сотні історій людей з різних куточків країни. Читала, а сльози текли по моїх щоках, падаючи прямо на сторінки, залишаючи сліди, наче рани на тілі, що ніколи не загояться.

Серце огортав смуток, який неможливо описати. Але з кожною прочитаною сторінкою він ставав все меншим, а злість все більшою.

Тоді я зрозуміла:зараз головне не слова, а дії. І почала діяти. Відкривала «збори», плела сітки, робила ранкові донати та інше… Зокрема й сама почала брати участь у різних конкурсах, де писала твори, декламувала вірші і скрізь доносила те, що відбувається в моїй країні. Я змальовую зруйновані міста та села, які гірким докором ляжуть на сумління ворогів. Розповідаю про долі переселенців, котрі, можливо, ніколи не зможуть відновити рідні стіни, фіксую злочини, заподіяні в Бучі, Гостомелі, Маріуполі, Бахмуті, Херсоні…

Кожного разу після зустрічі героя, для якого земне життя скінчилося, думки сплітаються у темні жорсткі мотузки й оповивають мені душу.

Вони тривожать болем та нерозумінням того, як люди можуть вбивати собі подібних, катувати, нищити, вихвалятися жорстокістю, мати схвальні амбіції щодо зла. Як дозволяють мовчазною згодою здійснювати геноцид. Чому не цураються відбирати найдорожче (життя і здоров’я) у старих і дітей. Влучання в лікарню «Охматдит» – один із незліченних доказів того, що наш сусід – розплідник терористів, бандитів, грабіжників і вбивць… Час іде. Вже тисяча днів і ночей. А я досі вірю, що коли кожен з нас буде хоч трішки допомагати наблизити нашу перемогу, то вона прийде обов’язково.

Завжди пам’ятатиму ціну ранкової кави, споглядання світанку та заходу сонця з легеньким вечірнім вітерцем.

Я буду насолоджуватися кожним днем завдяки тим, хто зараз самовіддано боронить мою країну, живучи в окопах, завдяки тим, хто навіки залишиться лише в пам’яті, бо українці – ГЕРОЇ! Нас не одна тьма (в давньоруській слово "тьма" означало десять тисяч), перемога за нами, бо кожен наш воїн – це тисячі тих, хто підтримує і очікує на перемогу.