Вагабова Дар'я, 9 клас, Коцюбинський гуманітарний ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Штундеренко Надія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вибух, вибух, вибух... Дзвенять вікна, над головою гудуть літаки. Мама, ковтаючи сльози, пише страшну новину для брюссельського ЗМІ у коридорі.. Я досі не можу повірити, що почалася війна.

24 лютого розділило моє життя на до і після. До — це усмішки рідних, друзі поруч, мир та спокій. Після — нелюдське зло, яке прийшло вбивати та нищити все і всіх у моїй країні.

росія не змогла змиритися з незалежністю та європейським вибором моєї країни і безжально вирішила викорінити прагнення українців жити своїм життям. Далі були тисячі невинних жертв, понівечені міста, пустка, відчай...

24 лютого сусіди нашого житлового комплексу зібралися у дворі. Десятки людей несли порожні пляшки до паркінгу, щоб робити коктейлі Молотова, збирали продукти та медикаменти.  Два тижні ми ночували разом із друзями на першому поверсі будинку.  Було дуже холодно, наш будинок стояв спустошений, в ньому зникло життя.

Вдень я сиділа та спала на матраці у коридорі. Пам’ятаю, що дуже заважало світло від ламп, зовсім не хотілося їсти.

Ми трималися до початку березня, а коли окупанти вже були в Ірпені, спробували  виїхати з Коцюбинського до Івано-Франківська до родини маминих друзів. Купили квитки, недосвідчені, ми не знали, що попереду нас чекало. Мама сказала взяти мінімум речей і щось найдорожче для мене – на згадку. Ось так все моє життя вмістилося у маленькому рюкзаку: люстерко, декілька детективних книжок, телефон і маленька іграшка, яку подарували батьки.

Я не знала, чи повернемося ми колись додому.

На київському вокзалі панував хаос: сотні людей намагалися виїхати зі столиці, щоб врятувати своє життя. Вночі почався сильний обстріл, за вікнами все палало, всі кричали і кудись бігли. Мама підповзла до мене та накрила собою, щоб закрити від уламків. Ще багато днів на її колінах були величезні чорні синці.

Потім, з останніх сил, ми бігли у перший потяг, який стояв на колії. Нам було вже неважливо, куди він їде.

Провідники відмовлялися нас брати, але тато силоміць запхав нас в останній вагон. Там було безліч людей, ми по четверо сиділи на одній полиці та їхали у повній темряві та тиші. Єдина світла згадка –  котик на верхній полиці, який поглядав до мене сумними очами.

Так ми опинилися у Львові, а потім Івано-Франківську. Через тиждень я з  мамою та нашими друзями вирішили їхати до Німеччини.

Наш шлях - тернистий, важкий та незвіданий – пролягав через Польщу. Тож ми, сівши у потяг, поїхали в зовсім інше, нове життя, не знаючи, чи повернемось ми колись додому і чи буде куди повертатися?...

Приїхавши на батьківщину Адама Міцкевича, я побачила зовсім інший світ: радісний, з цілими будинками і парками, без сумних облич на вулицях міста - деінде можна було побачити вуличних музикантів, які виконували музику Шопена. 

Це був той світ, який колись мали й ми, українці, але втратили його.

За час, коли я була в Польщі, а саме у Варшаві, я змогла побачити майже все місто. І воно було прекрасним. Таким же прекрасним, як рідний Київ. Прибувши до Берліна, ми попрощалися зі своїми друзями. Тепер наша дорога розійшлася. Нарешті, ми приїхали до міста Бонн. Спочатку було дуже важко. Нові люди, мовний бар'єр, німецька школа та новий дім, який так і не зміг замінити власного. Бонн був чудовим, з дивовижною архітектурою, проте зовсім чужим.

У вересні ми вирішили повернутися в Україну. Незважаючи на всі руйнування і небезпеку, я була щасливою, що нарешті повернулася туди, де на мене чекають і люблять – у свій дім.

Україна була, є і буде. Навіть попри всі спроби ворога знищити нашу ідентичність та незалежність. Бо наші люди зроблені зі сталі та загартовані сотнями років боротьби. Кожен з нас несе в серці любов до своєї землі і надію на перемогу та світле майбутнє.