Андріїшин Олександр, 9 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кудельська Лариса Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось уже майже тисяча днів, як Україна живе у стані повномасштабної війни. За цей період кожен українець відчув тягар цих подій, але досвід у всіх різний. Я мешкаю в селищі Коцюбинське, неподалік Києва. Хоча наша місцевість не стала епіцентром бойових дій, ми все ж відчуваємо наслідки війни.

На початку війни панувала тривога, і багато людей, які жили поруч, не знали, чого очікувати.

Перші дні вторгнення запам’яталися панікою, але з часом ми звикли жити в нових умовах. Коцюбинське, хоча й розташоване поблизу Ірпеня, залишалося відносно спокійним. Проте був і страшний момент — одного разу стався вибух якогось складу, який дуже налякав людей, що жили поряд. Я також бачив, як ракети піднімалися в повітря в напрямку Ірпеня та як пролітали російські вертольоти, що додавало відчуття небезпеки.  Це нагадувало, що війна зовсім поруч, навіть якщо ті, хто жив поруч зі мною, не бачили руйнувань безпосередньо в нашому селищі.

Адже не можна залишатися байдужим, коли десь неподалік гинуть люди.

Війна стала частиною нашого повсякдення. Замість того, щоб думати про майбутнє, ми навчилися цінувати мирні дні. Часом здається, що війна триває вічність. Мої однолітки, що живуть поруч, згадують, як спочатку сподівалися на швидке закінчення конфлікту, але зараз ми всі розуміємо, що це може затягнутися.

Крім звуків обстрілів, ще однією реальністю стали блекаути. Вимкнення електрики іноді тривало годинами, а іноді — днями.

Це впливало на життя не лише моєї родини, але й тих, хто жив поруч: навчання, спілкування з друзями, навіть звичайні побутові справи. Бувало, ми сиділи з родиною при свічках, слухаючи новини по радіо, а сусіди теж шукали способи пережити вимкнення світла. Цей час зблизив нас із тими, хто живе поруч — ми разом ділилися новинами, підтримували одне одного.

Проте незважаючи на труднощі, життя триває.

Ми з тими, хто живе поруч, відвідуємо школу, проводимо час із друзями, займаємося спортом. Проте війна постійно нагадує про себе. І хоча серйозні руйнування нас оминули, кожного разу, коли лунають новини про нові обстріли, це нагадує про можливу небезпеку.

Тисяча днів — це величезний термін, протягом якого багато чого змінилося. Люди та їхнє ставлення до життя — усе змінилося. Я помічаю, як дорослі, що живуть неподалік, стали відповідальнішими, як об’єдналися для допомоги військовим, як підтримують одне одного у важкі часи.

Навіть ми, підлітки, більше замислюємося про те, як можемо допомогти. Деякі з нас плетуть сітки або збирають гуманітарну допомогу.

Але попри жахіття війни, українці не втрачають надії. Ми віримо в нашу перемогу, в наших воїнів, які щодня ризикують своїм життям заради миру. Ця віра допомагає нам не здаватися навіть тоді, коли здається, що сил уже немає. Хочеться вірити, що цей кошмар колись закінчиться, і ми зможемо жити в мирній країні, не боячись за своє майбутнє.