Ленарт Анастасія, 10 клас, Самбірський ліцей імені Андрія Чайковського

Вчитель, що надихнув на написання — Писко Надія Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів мого життя... Тисяча пекельно болючих днів, кожен із яких відлунює в серці раною, болем, і тягарем, який ми носимо щодня, мріючи, що колись він зникне. Тисяча днів війни - це майже три роки... Три роки страху, сподівання на перемогу, які, на жаль, стали частиною мого життя.

Цей чорний день викарбувався в моїй пам'яті назавжди. День, коли моє життя, як і багатьох, розділилося на «до» та «після». Прокинувшись від дзвінка бабусі, яка в істериці кричала мамі: "Там вибухи! Війна! Що нам робити?" — я не одразу зрозуміла цієї фрази, і перша моя думка: "війна? та ні, неможливо, я ще в Парижі не була" - чому вона, я й досі не розумію, можливо через те, що я фанатіла від цього міста і мріяла туди потрапити, або це була захисна реакція. Коли ми з сім'єю складали найважливіші речі у валізу, щоб на деякий час поїхати з міста, мама кинула все і почала плакати, а поруч стояла моя семирічна сестра, обіймала її, кажучи крізь сльози: "Не плач, мамо, все буде добре... У наш час війни не буває, і скоро ми повернемося додому". В цей момент час для мене зупинився, я згадала всіх родичів, друзів, знайомих, моє серце, здається, перестало битися, і я вперше за день зрозуміла, що паніка заповнює мене, і на моїх очах з'явилися перші сльози.

За деякий час мама записалася у штаб волонтерів. Я вирішила піти з нею, вважала, що залишитись вдома не маю права, бо кожен має наблизити перемогу.

П'ятого березня був мій День народження. Я засмутилася, що не зможу його відсвяткувати з подарунками та веселощами, але зрозуміла, що найкращий подарунок - сім'я і друзі, які живі, здорові й поруч зі мною. Попри свято, я пішла допомагати. Коли день завершувався, всіх покликали на збори. Зібравшись в залі, почали обговорювати сьогоднішній день, раптом вимкнули світло, і в кінці зали засвітився маленький вогник, і увімкнулася музика.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається, але, коли до мене підійшли з тортом, співаючи "з днем народження, тебе" я розплакалася. Вперше за період війни я плакала не від суму, а від щастя.

Це відчуття було неймовірним. Я досі дякую всім, адже саме це допомогло "вилізти" зі стану, де крім злості й туги я нічого не відчувала.

У штабі я познайомилася з дівчиною, якій було 19. Я як дитина, яка любить багато говорити, розказала про себе та свою ситуацію першою. А вона мовчки вислухала і заговорила, що втратила все звичне, залишила батьків у Запоріжжі й залишилася сам на сам зі страхом і невідомістю. Після прослуханого мені стало соромно за свою поведінку, тому я попросила пробачення, а вона сказала мені дуже гарну фразу: "Кожен проживає цю війну по-своєму і не треба соромитися своїх переживань. Навпаки треба жити на повну й отримувати задоволення від кожного дня".

Я зрозуміла, що не існує "правильного" чи "неправильного" способу переживати ситуації, і почала насолоджуватися кожним днем, дякуючи всім хто провів його зі мною.

Кожного місяця, 24 числа, я питаю себе : "Чому час так швидко летить? ". В одній з книг я знайшла відповідь на це питання: "Бо кожен наш день схожий на попередній. Бо ми хочемо швидше прожити «наступний день», щоби швидше завершилася війна" - каже автор. Рано чи пізно вона закінчиться, але жити як раніше ми не будемо. Війна внесла свої корективи, ми дізналися ціну людського життя. Ми тепер знаємо вартість кожного слова, вимовленого та написаного українською. Знаємо ціну нашої культури та нашої історії. Насправді все це є неоціненним, і ці скарби ми повинні зберігати, щоб наші діти могли жити в мирі та мати інші турботи.

Ця війна навчила мене найважливішого, а саме залишатися стійкою і сильною в будь-якому випадку. Адже від неї залежать моїх наступних тисяча днів. Мій майбутній шлях, моє життя.