Моя родина складається з мене, трьох моїх дітей та чоловіка. На даний момент ми виїхали з Херсонської області та проживаємо в місті Чорноморську з дітьми, чоловік з нами не проживає.

В перший день війни було дуже страшно, незрозуміло, що буде далі, куди бігти. Ми не знали, що робити, бо над нами літали ракети, по дорогам їхали танки. 

Ми залишились, не виїжджали, тому що перед танками їхати було страшно. Перші два місяці дуже тяжко було. Ліки були ті, що вдома залишились. Продукти магазини місцеві почали роздавати людям, щоб орки не витягли, бо вони грабували крамниці. Через два місяці в нас налагодилось постачання продуктів, а до того було тяжко.

Війна шокувала, ракети над головами і страх в очах дітей. 

Ми вихали після звільнення Херсону. Ми такі раді були, тому що вранці прокинулись в окупації, а на вечір ми вже були вільні. Це приємне відчуття. 

Ми сиділи без світла, води, зв’язку - рашисти нам все побили і втекли. Ми не знали, що відбувається навколо нас. Коли ми прокинулись і наші заїхали, це було дуже приємно. 

Через 13 днів після того як нас звільнили, наше село почали обстрілювати дуже. Після першого обстрілу села ми виїхали. Тікали з переляку. Зібрала дві сумки, трьох дітей. Добре, що у сусіда була здорова машина - він повіз пів села в ній. 

Ми більше згуртувались і зрозуміли, що потрібно жити, насолоджуватись сьогоднішнім днем і один одним, поки ми є. В окупації помер брат, його вбили. Сьогодні він був, а завтра його немає. Багато родичів в окупації - вони теж хочуть, щоб їх звільнили, теж хочуть додому, хоч вони і вдома. 

Хочу бачити Україну вільною і без війни. Головне, щоб війни не було і не стріляли по нам. Виявляється ми прекрасно жили, в нас все було. Ми могли вільно пересуватись. А зараз страшно вийти.