Сніжицька Ангеліна, 10 клас, Подільський ліцей Веселинівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Колісниченко Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – день проголошення повномасштабної війни. Тебе охоплює страх, від чого починає тремтіти тіло. В голові постають питання: «Що буде далі?», «Що робити перш за все?», але не має відповіді хоча б на одне з них.

Час наче зупинився, проте не зупиняється вирій твоїх думок, і ось – вибух! Ти не розумієш, як правильно діяти! Потім знову і знову вибухи! Чую слова тата: «Це за 25 км, бомблять аеродром, хоч би хлопці встигли з нашими «пташками» втекти». Чому? Як у ХХІ столітті у цивілізованому світі з високорозвиненими технологіями може бути таке варварство!

Цілодобово крутять новини, ти бачиш, як люди тікають зі своїх знищених домівок, скуповують продукти. Хаос, страх, сльози розгублених людей! Цей день важко забути.

Восьма ранку. Мій тато йде служити у Збройні Сили України. Я бачу, як його висока статура збирає речі, заспокоює нас; на очах сльози, а в голові лише одна думка: «Щоб з ним все було добре і він повернувся живим». Він їде, нічого не повідомляючи нам, адже й сам не знає куди.

Йде час. До нас приїжджають родичі. Вибухи стають все частішими. Звикаю… З’являється апатія. День за днем стає все гірше і гірше. Тато довгий час не приїздить додому. Важко знаходитись у будинку. І ось батько вирішує нас з сестрою відправити за кордон до мами. Вона ще до війни працювала у Польщі і приїхати так і не змогла. Дужа важка поїздка для мене, адже тато залишався тут, на рідній землі, захищати нашу Батьківщину.

В новій країні спокійно, не чути постійних тривог, тихо і без вибухів. Але все чуже.

Нова школа, нові люди, з якими потрібно спілкуватися і які не розуміють твоєї туги за рідною домівкою. Єдине бажання – побути на самоті зі своїми думками й відчуттями. Допомагає підтримка мами, але якась внутрішня тривога не дає спокою.

Проходить рік. І з’являється незрозумілий страх, непереборне бажання поїхати додому. Мама погоджується, і ми з сестрою вирушаємо в дорогу. І ось довгоочікувана зустріч з татом. Він приїхав у відпустку. Я дуже щаслива, поруч з ним спокійно і нічого не страшно! Я відчуваю себе в безпеці і любові. Він – найголовніша людина у моєму житті! Відпустка закінчилася, і татові потрібно повертатися на службу. 

Мені сниться сон про його смерть, я дуже хвилююся, знову зсередини огортає невідомий страх і тривога. 11 травня 2023 року, рівно за тиждень після сну, мій тато загинув, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку. Цей день став кінцем мого існування, того щасливого життя, у якому я була його любою маленькою донечкою. 

Мені довелося відчути страшну реальність цієї клятої війни! Приїздить мама, все відбувається, як у моєму сні, ті ж самі люди, те ж холодне тіло, той же плач. Все сплуталось: я важко розумію, де реальність, а де сон. Я відчуваю невимовний біль.

Я нікого не бачу і не чую, я ніби в оболонці, де тільки ми разом з татом. 

Всі спогади з ним самовільно блимають перед очима. Чому він? Чому мій тато? Він ж тільки захищав свою рідну землю і свою сім’ю?

Пройшло декілька днів після поховання. Рідна домівка, у якій раніше було повно галасу і сміху, стала до болю тихою. 

Люди навкруги намагалися підтримати, потім зникали. З’явилася агресія, біль і крик всередині, який важко було подолати. 

З кожним днем злість ставала все більш неконтрольованою, я кричала на людей, які були поряд, не розуміючи чому. Тому що забрали мого тата? Так! Тому що я не можу змиритися з цією втратою. Злість зникає, з’являється байдужість.

Пройшов рік, як не має мого тата з нами, але він кожного дня в моїх думках. Я обіцяла йому бути сильною та дотримаю свого слова.

Ця війна забрала в нас найголовніше – наших рідних, проте Герої не вмирають, вони завжди будуть жити в наших серцях!