Мені 50 років, моїй донечці - чотирнадцять. Підробляю,  як можу, бо з лютого 2022 року я безробітна. Ми не виїжджали зі Слов’янська Донецької області. 

Я прийшла на роботу, а мені сказали, що війна, і всім треба йти по домівках. Я прийшла додому і не знала, куди себе подіти. Раніше працювала економістом, у мене був завантажений повний день. І вночі доводилося робити – звіти, пропозиції, акти, звірки. А тепер ходжу по хаті і не знаю, куди себе подіти. 

До червня 2022 року в нас не було грошей, але нам допомагала моя мати. Тоді вона ще була жива й отримувала пенсію. Не було світла, і ми готували на вогнищі. Приносили бабусям воду з колодязя. Було тяжко, але ми ділились одне з одним. Потім Фонд Ріната Ахметова став давати допомогу на дітей, які перебувають у Слов’янську. Я дуже дякую Фонду за те, що не покинув людей у тяжкий час. 

Ми домовлялися, і в церкву дітям привозили подарунки на новорічні свята. А бабусі сказали, що вони також як діти, і щоб їм теж дали. Ось таке ставлення шокувало: не допомогти одне одному, а отримати поміч першими. 

Ми об’єднались трьома будинками й привозили людям гуманітарну допомогу з церкви. Дуже вразило те, що люди були вдячні тим, хто до них приїжджав. Поруч із нами постраждали будинки. Там вибиті вікна. І волонтери не боялись їздити. Приїхали – а в нас якраз обстріл. А вони згуртувалися, і в них страху в очах не було. 

Волонтери приїжджали, бо знали, що в нас багато дітей. Для них завжди везли подарунки, канцелярію, бо її тяжко було купити. Ті, хто поїхав за кордон, нам допомагають і морально, і подарунками. 

Ми втратили маму. Біля її хати прилетів снаряд. Дитина моя наче звикла до всього, але буває, що несподівано починає плакати. Було тяжко перший рік, коли люди роз’їхалися і хати були покинуті. Наші родичі довірили нам ключі, щоб ми наглядали. Але люди повертаються, і місто оживає. Є програма, за якою відновлюють будинки: вікна, двері. А ще – піклуються про людей. 

Хочу бачити майбутнє радісним, мирним, спокійним. Коли буде спокій і мир, люди дуже радітимуть.