Матвієнко Марія, 9-а клас, ліцей імені Б. Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Браїлова Олена Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З самого початку. Десь у середині листопада мене попереджали про небезпеку, і в разі такої ситуації я мала точні вказівки щодо моїх дій. Це здавалося нереальним і незрозумілим. Мені на той момент було 12 років, і, звісно, я не сприймала це як небезпеку.

Пам'ятаю, коли говорили про 16 лютого, що саме на цей день очікували напад. Увечері 15 лютого я переписувалася з друзями. Ми обговорювали, хто що знає, хто що чув. Та все було спокійно. 23 лютого, після чергової розмови з татом про підтягування техніки до нашого кордону, я сіла вчити вірш. Я була повністю впевнена, що отримаю гарну оцінку. І ось я лягаю в ліжко, закриваю очі й відчуваю тривогу. Я обмірковувала свої дії на випадок чогось надзвичайного: що взяти й куди бігти. Згодом заспокоїлася й заснула.

Різкі гудки. Я відкриваю очі, беру телефон. Дзвонить тато, піднімаю слухавку.

— Марійко, збирайся, я через 30 хвилин за вами заїду.

— Що трапилося? – запитала я сонним голосом.

— Почалося, – відповів тато.

— Ок, – відповіла я й поклала слухавку. Дивлюся на годинник: 5:15 ранку.

У мене не було тривоги, навпаки, я була абсолютно спокійною, знала, що робити. Склала необхідні речі в сумку, привела себе до ладу. Потім ми зібрали все потрібне й поїхали з міста до села, де в нас був будинок. Після цього я не дуже пам'ятаю день, але в моїй пам'яті залишилися спогади, як я сиджу в залі й чую вибухи, один за одним. Ми вирішили забрати до нас маминих родичів, які також жили в центрі міста Охтирки. Коли ми були разом, вибухи стали ще гучнішими. Тоді тато вирішив, що краще нам поїхати до його батьків, адже в них був підвал. Наступні дві ночі ми спали в холодному підвалі, бо ситуація погіршувалася.

Згодом приїхали інші родичі. У домі було багато людей, але ми майже там не залишалися. Пам'ятаю один яскравий момент. Десь о третій годині ночі чути, як летить військовий літак. Мене будять, і я в домашніх тапочках, шортах і майці біжу до підвалу зі всіма. Ще один момент. Ніч, я лежу в ліжку, у навушниках слухаю музику, і раптом через них чую неймовірно сильний гуркіт. Здається, що всі сусідні будинки розбиті, а наступний – наш. Я знімаю навушники й чую розмову моєї п'ятирічної двоюрідної сестри і її батьків:

— Що це? – налякано запитала вона.

— Це грім, донечко, усе добре, – відповіли її батьки.

У той момент я подорослішала.

Уранці ми дізналися, що влучило просто в двадцяти метрах від багатоповерхового будинку, де ми жили.

Розбито мерію, знищено офіс мого тата навпроти.

Наступні місяці минули, як сон. Прокинулася я цього літа, обдумувала своє майбутнє, шукала себе, планувала. Наразі навчання – це те, над чим працюю. Я знаю, що робити, для чого й навіщо.

Війна стала своєрідним переворотом у моєму житті. Змінилося все! Змінилася я!

Ця війна зробила мене сильною. Хоча попереду ще багато випробувань, я впевнена, що зможу їх подолати. Тепер я знаю, що життя дуже непередбачуване, але ми можемо впливати на те, як реагуємо на складнощі.

Зараз я намагаюся жити кожен день із надією та впевненістю. Війна триває, але я вже інша. Мої погляди, мої пріоритети – усе змінилося. І це лише початок мого шляху.