Повидиш Валерія, 11 клас, Дубов'язівський ліцей Дубов'язівської селищної ради Конотопського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лелюх Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого. День, від згадки про який серце стискає обручем страху. У пам’яті – спогади про страшні події, і нікуди від них не сховаєшся…

Моя історія почалася вранці, коли, прокинувшись, я взяла телефон, щоб написати друзям «Доброго ранку».

Проте ранок був зовсім не добрий, а найстрашніший у житті кожного. Від нього холонула кров. Подруга надіслала відео, як вона їде в машині з мамою, котом і собакою, а друг – спускає речі до підвалу. Нічого не зрозумівши, я кинула телефон, прийшла на кухню, де сиділа налякана мама.

Вона подивилася на мене очима, наповненими бездонними ріками страху, і промовила: «Доню, війна почалась. Тільки не бійся». Та що таке «війна»? Що треба робити, коли вона «почалася»?

Тато першим зібрався, поїхав на роботу до міста Конотоп, що за 20 кілометрів від нашого селища Дубов’язівка. Опісля одяглася мама, дала мені вказівку зібрати найпотрібніші речі, а потім зникла як тінь за дверима. Але я, тринадцятирічна восьмикласниця, не зрозуміла значення слова «найпотрібніші», тому збирала все, що спало на думку. Увесь день я дивилася нескінченний водоспад жахливих новин.

Ближче до вечора прийшла замучена й «розбита» мама, яка через силу усміхнулася, коли побачила мій пакунок, і пояснила, що треба було збирати.

Дні ставали чорно-білими кадрами, що зливалися в щось сіре і страшне.

25 лютого тато подзвонив і повідомив, що Конотоп узято в облогу, і він не знає, як виїхати.

Окупанти вже облаштували блокпости на в’їзді до міста.  Усе скидалося на фільм жахів. І все ж таки батько дістався додому полем, яким їхав і завтрашнього ранку. Тоді я зрозуміла, що це все відбувається не «десь далеко», а на моїй Батьківщині. Так минуло близько місяця, поки російські терористи не окупували моє селище. На той момент із полиць магазинів зникли продукти, на вулицях було чути моторошний крик тиші, що ятрив душу.

Виявилося, що знати термін «окупація» не означає бути морально до неї готовим. Я і страх злилися в єдине ціле…

Тато лишився без роботи. Він був одним із тих, у кого зосталися запаси пального, тому разом з ініціативними односельцями взяв на себе важливу місію: їздити за 100 кілометрів від Дубов’язівки до Полтавської області, де можна було купити продукти. Відтоді в селищі почали з’являтися харчі, що стали на вагу золота.

Також батько їздив на ферму, де безкоштовно давали молоко, привозив його в магазин, у якому без вихідних працювала мама. Вона розливала дорогоцінний продукт в банки та наділяла ними охоплених панікою людей.

Одного дня, коли мама була в магазині, розташованому біля нашого будинку, вулицею проїжджав ворожий «тигр». Водій кричав, що зараз усіх розстріляє, вказуючи на місце роботи матері. Вона вибігла запасним виходом і врятувала собі життя.

Іншого дня, коли тато знову їхав по молоко, його зустріла колона російських танків. Він поглянув смерті в очі й уже почав прощатися з життям, та, на щастя, окупанти проїхали мимо.

Людей жорстоко пошарпала безжальна рука війни. Тата мого однокласника умисно розстріляли. Іншого ж чоловіка знайшли мертвим на околицях селища. Біля нещасного лежав український паспорт.

Росіяни вбивали все живе, мародерили. На одному з місцевих підприємств пошкодили ємності, де зберігалося майже 155 тонн дизельного палива, унаслідок чого сталася масштабна пожежа, спричинивши викид шкідливих речовин в атмосферу.

Щовечора ми спускалися до підвалу разом із сусідами, зі страхом і розпачем дивилися, як палає селище, слухали, як гуркотять дорогою танки.

Земля здригалася усім своїм потужним тілом, немов також боялася.

У пам’яті закарбувалося п’яте квітня. Тоді російські війська виходили з нашого району. Усі сиділи у сховищах, немов беззахисні пташенята, які чекали на маму – визволення з-під пелени окупації. Кожна вибухова хвиля просочувалася крізь шкіру, кожен ворожий постріл проводив мечем по серцю.  

Проте згодом настала тиша. Тиша, що досі лунає в голові, коли згадую ті жахливі події. Коли згадую тих, кого на чорних крилах забрала війна…