Мисан Поліна, 10 клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заводянна Олена Іллівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ти коли-небудь відчував, як у твоїй душі щось обривається? Як твій світ тріскається по швах, а ти стоїш, дивишся на уламки — і не можеш нічого зробити? 24 лютого стало саме таким днем... Того ранку небо розкололося, гул сирен заповнив усе навколо.

Моє місто Херсон перетворилося на привида, а я — на акторку в п’єсі, роль  якої не обирала грати.

Кожен день окупації був мовби холодним подихом безнадії, що стискає горло. Усі ті, кого я знала, наче розчинилися в повітрі. Вулиці, якими колись безтурботно бігала, стали пустими й незнайомими, мов чужий сон. Їжа закінчувалася, так само як і терпіння. Ми ховалися в підвалах, слухали, як вибухи  роздирають ніч, і кожного разу подумки прощалися з життям, не знаючи, чи побачимо новий день.

Життя перетворилося на нескінченну чорну  темряву, де кожна мить була відбитком страху...

І потім настав день, коли ми виїхали. Це було схоже на виривання з ланцюгів. Лінія фронту залишилася позаду, ступили на підконтрольну територію.

Я відчувала, як моя душа, що довго була затиснута в кулак, нарешті розгортається, наче квітка на весняному сонці.

Люди навколо усміхалися, але ця картина здавалася мені такою чужою і далекою... У магазинах були продукти, світлофори працювали, автобуси курсували, здавалося, немовби нічого й не сталося.

Але існувала інша реальність: сирени все ще звучали, і кожен новий  обстріл повертав мене в ту нічну безодню, із якої я намагалася втекти.

Та життя тривало, як би дивно це не звучало. Адаптувалася... Знову почала навчатися в рідній школі, на жаль, онлайн, немовби намагаючись зібрати уламки свого старого життя. Знаєте, що мене тримало й надавало нових сил? Надія.

Сподівання зустрічі з друзями. Після семи місяців розлуки я нарешті почула їхні голоси, відчула міцні обійми.

Це було так, наче теплий промінь сонця пробився крізь хмари й розтопив лід, що стискав моє серце. Але  обійми були не вдома... Зустрілися за кордоном, на чужій  землі, і це залишило в душі гіркий присмак — радість від зустрічі була затьмарена тим, що ми не на Батьківщині.

Коли повернулася додому, Херсон зустрів мене своєю понівеченою тишею.

Місто, наче величезний привид, порожнє й сумне, тільки на великих вулицях проїжджали машини, серед них багато військових. Друзів не було поруч. Їх розкидало по світу, наче осіннє листя, що падає і зникає під ногами. А дехто залишив нас назавжди...

Люди загинули у своїх будинках, які стали для них пастками. Це було боляче, мов утратити частину себе, і жодними словами неможливо  передати цей смуток.

Із часом серед руїн і втрат у моєму житті з'являлися нові люди. Вони прийшли весняними квітами, що проростають крізь асфальт, як символ того, що життя продовжується... Ми разом мріяли, разом вірили в майбутнє. Разом сумували за втраченим. Я перестала почуватися самотньою.

Ми стали  близькими, бо всі  несли цей страшний тягар війни в собі. Були дорослими в  дитячих тілах, які занадто рано втратили свою безтурботність.

Наші серця змужніли, наші мрії переродилися... Ми більше не думали  про прості речі, а мріяли про мир,  світло в наших будинках... Війна змінила нас назавжди, але не зламала...

1000 днів війни навчили мене, що навіть у найбільшій темряві можна знайти проблиски світла, навіть у найглибшій безодні можливо віднайти шлях до спасіння.

1000 днів війни  — це шлях від відчаю до сили, від болю до любові. Це шлях, що показав мені, як важливо цінувати кожен момент, кожну усмішку, кожне слово підтримки. Це був шлях, де ми загартувалися, де наші серця стали сильнішими, де  навчилися любити життя попри все. І навіть навколо руїни ми є тими, хто збудує нове.

Ми є світлом, яке розжене темряву, і знаємо, що після кожної ночі завжди настає новий день.

І тепер, дивлячись уперед,  бачу не тільки майбутнє своє, але й майбутнє всієї моєї країни. Держави, яка встоїть, яка підніметься з руїн і стане сильнішою, ніж будь-коли. Країни, що навчилася любити кожну мить життя, цінувати кожне щире слово й обійми.

І в цій любові, у цій нескінченній вірі у світло — ми здобудемо  перемогу, знайдемо мир, заради якого  живемо й боремося щодня!