Перші дні війни ми зустріли у бабусі в Куп'янську. Потім почалася окупація, російські танки йшли прямо біля дому, а ми ховалися. Сиділи в підвалі, коли за дверима точилися вуличні бої - було дуже гучно і страшно. Згодом нам з великими труднощами вдалося виїхати до Харкова, але випробування на цьому не закінчилися.

Найстрашніше було, коли у Харкові ми знову сиділи в підвалі. Син сильно захворів, і ми були змушені піднятися та залишитися в квартирі. Саме в цю ніч російські літаки бомбили танкове училище, яке розташоване зовсім поруч. Ворожий літак кружляв над нашою кришею, вибухи були такої сили, що навколо усе стало в цеглі та склі. Вранці наші військові включили димову завісу, і під її прикриттям ми нарешті змогли виїхати до Полтави.

Попри весь пережитий жах і стрес, син знаходить сили жити далі та розвиватися. Він творча людина - грає на гітарі та самостійно пише вірші. Його дуже драйвить стендап, він любить якісний гумор та музику. А мріє мій син про найпростіші та найважливіші речі - нарешті побачити мир і багато подорожувати нашою яскравою, вільною Україною.