Мій син Богдан понад усе любить футбол. Саме під час гри він почувається сильним і вільним. Хоч професійно спортом не займається, але із задоволенням грає з друзями у футбол, волейбол та баскетбол. Найбільша його мрія сьогодні - не спортивні перемоги чи великі досягнення, а закінчення війни. Лише після цього він хоче будувати своє майбутнє і досягати успіхів у житті.

Богдана надихає спорт, тренування та спілкування з людьми. Він легко знаходить спільну мову як з однолітками, так і з молодшими дітьми. У мирному житті він мав би думати про друзів, навчання та улюблені ігри, але війна змусила його подорослішати занадто рано.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми свідомо залишилися в Україні. Це наш дім і наша земля. Я працюю державним службовцем, тому в перші місяці війни майже не мала відпочинку. Але найбільше мене боліло не за себе, а за дітей. Богдан дуже змінився. Він став замкнутим, мовчазним, переживав кожну новину, кожну втрату так, ніби це сталося з нашою родиною. Особливо важко він сприймав історії про загиблих дітей.

Я виховую двох дітей сама. Коли моїй доньці було дев'ять років, а Богдану лише два місяці, їхній батько залишив нашу сім'ю. Відтоді син практично не знає, що таке батьківська підтримка. Донька вже виросла, займається волонтерством і науковою діяльністю, а Богдан ще дуже потребує поруч сильного чоловічого плеча, якого, на жаль, не має.

Війна залишила в його пам'яті страшні спогади. Я ніколи не забуду, як він тікав від ракети, що летіла над дахами. Він біг так швидко, що загубив черевик, але навіть не зупинився, бо єдиним бажанням було вижити. Назавжди закарбувався в його пам'яті й день 14 липня 2022 року. Він досі згадує загиблих людей і маленьку Лізу, дитячий візочок якої став символом тієї трагедії. Великим потрясінням для нього також став ракетний удар по дитячій лікарні. Він щиро переживав за кожну постраждалу дитину та водночас захоплювався мужністю українців.

Я заповнюю цю історію після чергової масованої атаки на наше місто. Один із вибухів стався зовсім поруч із нашим будинком. Ми були в укритті, я тримала Богдана за руку й відчувала, як вона тремтить. Він був настільки наляканий, що ледь не знепритомнів. Коли все стихло, він тихо прошепотів: «Мамо, ми живі…», а потім подякував Богові та нашим військовим. У такі моменти серце розривається, бо дитина, яка мала б думати про футбол, друзів і мрії, щиро радіє лише тому, що залишилася живою.

Ми пережили блекаути, нескінченні сирени, життя від тривоги до тривоги. Але навіть у найтемніші вечори намагалися не втрачати віру й підтримувати одне одного. Сьогодні найбільше моє бажання - щоб Богдан хоча б ненадовго забув про вибухи, страх і війну. Щоб він знову відчув себе звичайною дитиною, яка має право на безпечне дитинство, відпочинок і мрії про щасливе майбутнє.