Журавель Оксана, вчитель, Гімназія імені В. Малика Лубенської міської ради Полтавської області 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022, четвер, 06:00. У мене відкритий урок… Я атестуюся… Уранці прокинулася – звісно, переживаю…. Як без цього? Немовби й готова до всього, але як спрацюють діти? Як пройде урок? Увімкнула радіо, щоб послухати новини… Тиша… Чому? Повинне ж воно працювати… Почувся дзвінок мобільного телефону… Хто може так рано?

-Оксано, ти чула, у вас війна? – стривожений Колі голос у слухавці.. (це він із Польщі до мене)

-Яка війна… у мене відкритий урок..

-Війна з росією… Ти чуєш…

-Та чую…

І вже тільки близько сьомої все роз’яснилося: у нас дійсно повномасштабна війна із знахабнілим та здичавілим сусідом. Чи була паніка у мене?  Не знаю.

Можливо, до кінця я не розуміла всієї трагедії, яка «звалилася» на українців, мов сніг на голову.

Того дня уроків не було, перейшли на дистанційне навчання. У школі ж почали плести сітки для ЗСУ… З усього… Що було під руками… Що приносили люди з навколишніх будинків…

Лютий 2022 - жовтень 2025. Я ввесь час шукаю, що таке робити, щоб допомагати нашим воїнам там, на передовій. Плести сітки – добре, можна різати тканину, але ж на уроки теж ходити треба…

Дітям запропонувала малювати малюнки – нічого, сприймають позитивно, малюють. Навіть кожного дня бажання загадують – щоб Україна ПЕРЕМОГЛА та путін щоб ЗДОХ!!!

Жах!!! Але цього хочуть ну якщо не пів світу, так мільйонів тридцять-сорок. Це точно!

-Ти умієш в'язати носки?

-Я?... Можу… а що?

-Хлопцям у  ЗСУ?  

Так я в’язала першу зиму, потім другу…. Усе мріяла про те, що більше ніколи спиць до рук і не візьму, бо буде  - ПЕРЕМОГА! А потім почала «донатити», знайшовши саме того волонтера, якому повірила. Приєдналися до моїх «донатів» ще й дві знайомі пенсіонерки, які виділяли (та й зараз це роблять!) із своєї  скромної пенсії незначну суму грошей.

21 червня 2024, п’ятниця, 12:00

Цей день яскраво відклався мені в пам’яті, бо я познайомилася із чудовими людьми: волонтерами Лубенської організації «Мереживо захисту».

-А я можу так робити? - запитую в жіночки, яка стоїть перед сіткою і вправними рухами обох рук так майстерно вплітає «стрічечки» в натягнену сітку.   

-Спробуй… Чого ж… - посміхається… -  вийде, не святі ж горщики ліплять.

Стаю, несміливо беру до рук «стрічку», розглядаю, дивлюсь уважно за рухами своєї сусідки, яка мені терпляче показує… Гм…. Здається неважко!

Так і залишилася з ними на ціле літо, на всю відпустку… Слухала страшні спогади жінок-переселенок, які пережили окупацію, з якою вони ненавистю дивилися на русню, що почувалася в їхніх містах, мов господарі, робивши при цьому безчинства.

І в повітрі витало їхнє бажання понад усе повернутися додому, у рідну домівку, у рідну квартину та зажити мирним життям. МИРНИМ!!!

І вже назавжди без  чванливих сусідів, які мов збоченці, прагнуть нових та нових жертв. Нової крові…  

24 липня 2024. Задокументувала цю дату в книжці, яку тримаю в руці: Олександр Михед, Павло Михед «Живі. Зрозуміти українську літературу».  

Почала потрошку вмикати радіо, бо після 24 лютого 2022 року – боялася…. Сама не знаю чого…

І чую відомі для мене прізвища – Михеди. Я ж навчалася в Ніжинському педагогічному, а там саме зарубіжну літературу в мене викладали Михеди – чудове подружжя, закохане у свій предмет.

Дослуховуюся – і розумію, що це їхній син став письменником і має вже низку творів.

Гугл у допомогу! І справді, є книги: про окупацію Бучі, розповіді про низку українських письменників.  Звичайно, одну із них я собі й виписала. Читала поспіхом і завзято! Гарно написано! Але вразила мене «Післямова вторгнення» - останні сторінки цього твору. У ній Олександр Михед лаконічно та стримано розповів, як в окупації, у Бучі, залишилися його батьки, без електрики та води, з обмеженим запасом їжі. І коли з’являвся з його мамою зв'язок, та писала єдине слово: «ЖИВІ».  

Тому я хочу теж подякувати Збройним Силах України за те, що ми – ЖИВІ, і що є наша держава – Україна.