Сіліна Кіра, 11 клас, Харківський ліцей № 14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенець Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший, другий, третій, і тільки на четвертий  день  спромоглась сісти за  есе. Чому  починаю з цього? Відповідь на  питання така ж, як і про війну. Час іде, а кінця і краю не видно. Фінал нікому невідомий. Тому намагаюся проаналізувати події та знайти слова, які  описали б  те, що трапилось.  

Спадало на думку одне слово – зло, і воно прийшло в мою рідну країну.

Чи людина може це описати? Відповідь на запитання, як  передати  жах тисячі днів, знаходжу в книжках. Це щоденник Анни Франк та твори авторів «утраченого покоління» - Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє!» та Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без змін». А що ж я? Щоденникових записів не вела, а шлях подібний Одіссею, як у героїв, що блукали стежками війни, мною не пройдено. Але маю, що сказати, щоб описати  жах, який  відчуваю й зараз.

Розповідь моя буде нести оповідальний характер, бо тільки так я зможу  ще раз пережити все, протягнувши нитку Аріадни від моїх предків, та, зробивши висновки, знайти вихід з безвиході.

Війна для моєї країни почалася 3650 днів тому. Але це для мене лише цифра, бо була зовсім маленька, а в Харкові жили мирним життя – працювали, навчалися, творили, розбудовували місто. І росла я  як звичайна дитина.  

Однак 24 лютого 2022 року війна мене наздогнала, вона стала моєю. Тоді я не прокинулась від вибухів о п’ятій ранку.

Лише потім  дізналася, що старший брат та батьки зовсім не спали, цілу ніч рідні збирали необхідні речі, пакували тривожні валізи та готувались до тяжких випробувань, а мене не будили, тим самим подарувавши ще декілька солодких годин мого дитинства, бо коли я прокинулась, воно скінчилось.

Усе життя я прожила біля своєї школи, у багатоповерхівці. З початком війни ми переїхали до приватного сектора. Це здавалося більш безпечним, бо там є укриття. Я харків’янка в шостому поколінні, а будинок, куди ми поверталися, належав нашій родині більше 100 років. Мій прапрадід із протитанкових їжаків, що боронили Харків, зробив нове укриття після  війни, у 1946 році. Цей підвал став для нас домівкою в 2022, фортецею, коли над нами   розривалися міни та снаряди. Найстрашніше - бомбардування з літаків: спочатку дикий свист, потім гуркіт, вибухи і страх, від якого не було порятунку - тільки благання Господа зупинити цей жах.  

Зима та весна 2022 року були дикими.  Так, так саме дикими, іншого слова не підберу. Уночі страшно дивитися навіть у вікна. Ніде ні лялечки, ні світла. Наче вмерло місто.

Новий жах почався влітку 2022 року. По рідному місту гатили   балістичними ракетами. Від однієї до десяти кожної ночі. Ці вибухи неможливо забути. Зараз багато руйнацій неможливо побачити, бо там, де падали ракети, уранці працювали комунальники. Але  Харків усе одно дуже понівечений, наче дивиться на тебе очима, закритими деревиною.

А потім Харківський наступ ЗСУ у вересні 2022 року.  Наша мала, але дуже велика перемога, вона повернула сподівання та віру, що жах скінчиться.

Почалися будні прифронтового міста, яке більше не було в облозі.

Навала ворога продовжується, тривоги стали повсякденним явищем. Слова  Віктора Франкла, з книжки «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» - «…єдине, що залишається, — це „остання людська свобода“ — здатність „обирати власний підхід до існуючих обставин”» стали для мене опорою. Я займаюсь своєю справою та йду до цілі.  Інший урок, який я винесла – готуватися до всіляких варіантів розвитку подій.  

Пройшло багато років від останньої війни, але батьки скористалися  досвідом бабусь та дідусів щодо виживання під час воєнного лихоліття, не стали новим «утраченим поколінням».

А я зараз, що можу зробити?  Звісно,  учитися. Нового у вчителів, старого в батьків та пращурів, мужності в наших захисників. А перемога настане, і мені з моїми однолітками відновлювати  мирну Україну.