В перший день війни Ірина вивезла з Маріуполя двох малолітніх дітей, приховуючи від них справжню причину переїзду. Щоб пояснити синові правду, їй знадобилась допомога психолога

Зателефонував батько з Києва і сказав: «Війна почалася, Київ бомблять». У мене просто підкосилися ноги. Я не знала, що робити. Почала хаотично ходити з кімнати в кімнату. Дзвонили рідні, знайомі, розпитували, що робити. Ось так почався наш перший воєнний ранок. Потім чоловік сказав: «Збери найнеобхідніше - можливо, знадобиться на декілька днів виїхати». І я зібрала речей на три дні - все, що вважала необхідним: для дітей одяг, щось поїсти в дорогу. Я думала, що через три дні ми повернемося додому. 

Ми десь в обід виїхали з Маріуполя. Ми навіть не знали, куди їдемо. Добиралися до Запоріжжя, далі - у Дніпро, залишалися в гуртожитках ночувати. І зрештою, виїхали в Івано-Франківськ. Там нас також поселили в гуртожиток. Ми не знали, наскільки ми там. Дуже боялися сирен. 

Дочка була ще маленька, вона нічого не розуміла. Їй було всього три рочки, а сину - шість. Він дивувався, чому ми так швидко зібралися, куди ми їдемо і чому всі так дивно поводяться. 

Вже в Івано-Франківську я звернулася до психолога, бо не знала, як сказати про все синові.

Я довго не могла повірити, що це відбувається в наш час. Розгублені люди шокували. Коли ми проїжджали через міста Запоріжжя, Дніпро, там усі йшли на роботу, у всіх людей були якісь свої справи. Здивування було, невіра. Здавалося, що це просто сон. Вибухи я чула ще зранку. Коли ми збиралися, росіяни почали бомбити порт. Тоді я не розуміла, що зі мною. 

У мене була панічна атака. Я впала і почала задихатися. Це вже згодом мені пояснили, що з моїм тілом відбулося. Коли ми жили в Донецьку, я таке багато разів чула, бо ми біля аеропорту жили, і там це відбувалося постійно. А коли я ці звуки почула знову, у мене була наче полуда перед очима. І було нерозуміння, що далі. 

Не так переживала за себе, як за дітей, бо не хотілося, щоб вони це бачили і чули. Я ввімкнула їм мультики гучно, і вони не зрозуміли, що відбувалося. 

Маленькій ми сказали, що в нас просто така собі весела подорож. Синові було дуже важко на заході України, бо він не знав української мови. Він до діток звертався, пропонував дружити, а його трошки ображали. Йому було боляче, і мені також. Та, слава Богу, таких людей було не надто багато. Зараз я уже, мабуть, звикла, як і всі, до такого життя, і якось легше до цього ставлюся.

Було декілька моментів, коли люди робили боляче своїми словами. Але й на заході України зустрічалося стільки добрих людей! Вони допомагали, як могли, підтримували і добрим словом, і ділом. 

Якось я стояла біля ЦНАПу з дітьми, і там була жіночка. Спитала: «Вибачте, ви переселенка?» – «Так». – «Я можу вам допомогти. У мене є гуманітарка закордонна, усе нове. Що вам потрібно?» Я відповіла, що в нас усе є. Я так вважала, бо дах над головою є, їжа, якісь іграшки у дітей. Я ій розказала про гуртожиток, де ми живемо, скільки там дітей і дорослих, і ця жіночка, Олександра, зібрала дуже великий пакунок, і ввечері вони привезли з сином іграшки, одяг. Вона настільки за нас переживала! Я їй казала, що не треба, але вона до останнього не відходила і пропонувала допомогу. Це було дуже приємно. Усі нам допомагали. Центр ЯМаріуполь дуже допоміг. І Фонд Ріната Ахметова. Ми всім дуже вдячні.

Хотілося б, щоб уся родина наша була разом. Чоловік зараз із нами не проживає через те, що триває війна. А ще хотілося б мати своє житло. Бо важко на орендованій квартирі без чоловіка.