В перший день війни Анна була в Києві, і вже не змогла повернутись до Маріуполя, щоб рятувати людей як медик. Тому вона разом із друзями зайнялась волонтерством.

Я з села Чермалик, це біля Маріуполя. До повномасштабного вторгнення я працювала реабілітологом. Десь за місяць до вторгнення, у середині січня я поїхала до Києва у справах, і вже не повернулася додому, тому що почалася повномасштабна війна.

Подзвонили з роботи, сказали, що все почалося. Я посиділа десь два дні в Києві, щоб зрозуміти, де йдуть бої, і куди їхати далі. Всі мої дівчата були в Маріуполі, я теж думала, що приїду туди працювати у госпіталь, але не вийшло. В середині березня я вже була у Запоріжжі. Ми з друзями створили телеграм-канал і стали організовувати евакуацію цивільних. А потім своїми бусиками обжилися і почали їздити. Пів року ми евакуйовували Маріуполь.

В Маріуполі загинув мій тато. В місті йому стало дуже погано, і вони виїхали до села. 

У батька виявили рак мозку, і через ці переживання в нього дуже швидко хвороба розвинулася до четвертої стадії. Я їх забрати не могла, тому що батько вже був не мобільний. 

Через пів року ми його поховали. Потім бабусі стало зле. І зараз мама там, доглядає за дідусем і бабусею, яким дуже погано, і які нікуди не можуть виїхати. А я в Україні. Ми їздили, працювали, коли звільнили Херсон. Мій чоловік служить, а я тут працюю.

Спочатку я думала, що дуже важко бути волонтером. Зараз я зрозуміла, що бути дружиною військового ще важче. Але я думаю, що ми вже звикли до всього, навчилися трішки справлятися зі своїми емоціями, більше думати про майбутнє, мислити в позитивному руслі, працювати. Праця дуже допомагає. 

Коли їздиш по деокупованих містах і бачиш, як там люди зараз живуть… Ми все-таки більш-менш у безпеці, а там людям важче.

Ми дуже багато втратили. Ми за ці два роки дуже багато хлопців поховали, а без них перемога не буде повноцінною. Страшно дуже. Найкраще – це наші хлопці й дівчата, які воюють. Дуже багато чоловіків, які виїхали за кордон, які ховаються, і після перемоги вони будуть жити тут, а хлопців, які воювали, уже не повернеш. У всіх дуже різне поняття перемоги. Звісно, хочеться території звільнити, тому що хлопці віддавали за них життя, тож їхні справи ми повинні закінчити. Але є питання до тих людей, які в подальшому матимуть право називатися українцями.