Ми спали, коли подзвонили батьки і повідомили про початок війни. Паніка, нічого не розумієш. На вулиці люди бігають, в аптеках черги, машини виїжджають. В нас дом – це перша лінія оборони, як нам сказали. У двір заїхали танки, воєнні ходили по квартирах і всім дали пʼять хвилин взяти речі і виходити. Дійсно потім так і було. Ми з домом вже прощалися. В паніці речі ніякі не взяли. Ми думали як і всі, що це ненадовго. Зараз переждемо, вони пройдуть, їм же Київ потрібен, вони Чернігів пройдуть і все буде добре. Бред. Це зараз розумієш, а тоді в якомусь бреду були всі. 

Поїхали ми до батьків, вони на першому поверсі живуть, сиділи у підвалі, потім 

нам кажуть, що краще з міста виїхати. А куди? Їдемо просто прямо.

Заїжджаємо в чуже село, небайдужі люди нам відчинили хату, вона правда не жила була. В даху дірка, сніг падає, ми вже якось намагалися тряпками запхнути. Люди дали картоплі, закрутки. Поруч магазин був, ще працював поки товар був, але швидко все закінчилося. Ми люди з міста, до села незвичні, але навчилися топити піч, колоти дрова. В хаті кроваті не було, лежали, сиділи просто на підлозі. Їли печену картоплю. Бігали у погреб, сиділи там пока обстріли. Було страшно коли літак кожен день по два рази літав і скидав бомби. 

Брали у погреб лопати, щоб якщо завалить, то якось треба вибиратися. 

Одягу не було, в чому виїхали, те і було. Діти дуже налякані були. У доньки, як тільки темніло, починалася рвота. Ми були там поки село не взяли в окупацію. На щастя ми ризикнули виїхати, коли вже заїзжали в село орки. 

Дорога була в один кінець. Називали дорога життя. Бо там стояли снайпера і розстрілювали всі машини, автобуси. 

Багато історій з цією дорогою. Ось так ми зустріли перши день. Місто Чернігів перше місто зі сторони півночі, яке взяло на себе удар. Місто герой! Поки наше місто разом з людьми тримало оборону, у інших була змога виїжджати.

Важко виділити день, який був найстрашнішим, вони всі були такими. Коли літак скидав бомби і ти не знаєш куди впало. Як твої рідні. Чи живі вони. 

Коли влучили в Епіцентр, а ми живемо поруч, стоїть чорний дим, а ти не знаєш житло в тебе ще є чи ні. А в душі собі кажеш: "Головне, що живі".

З психологічними труднощами стикнулися, мабуть, всі. 

В мене почалися панічні атаки, проблеми з серцем.

Страх за дітей дуже сильний. У дітей сильний страх, донька по ночам боїться сама спати. З психологом спілкувалися. Тривожність є.

З гуманітарною катастрофою, на щастя, не стикнулися. Допомагали люди. І їжею, і засобами гігієни.

Як артефакт, з яким пов'язана наша особиста історія війни, у нас залишились хіба що осколки зі снарядів, які були у квартирі.