Найгірше те, що нам потрібно було покинути рідний дім та близьких і рідних.

24 лютого я з дітьми була вдома, зателефонувала мені подруга з Олешок о 5.00 ранку, і сказала, що в селі Каланчак, що не далеко від Криму, заїхали багато танків і вони стріляють. Це було важко з початку пояснити дітям, але згодом вони самі все зрозуміли.

Найстрашнішим був день, коли на нашу вулицю прилетіло багато градів.

Тоді я і діти дуже злякалися. Син упав на підлогу і почав дуже плакати. На вулиці було багато диму, було дуже страшно.

Після виїзду з окупації син почав погано спати. Прокидався вночі, дуже плакав і кудись біг. Донька стала агресивна, було багато істерик, вона сама себе не контролювала. Щоб якось вийти з цього стану, багато з ними проводила часу та ходили до психолога.

З гуманітарною катастрофою, на щастя, не стикнулися. Дякувати, світ не без добрих людей, дуже допомагали.