Полянська Анна, 11 клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей № 8"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабчинська Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені шістнадцять, і вже 1000 днів моє життя проходить у війні. Ці дні перетворили мене з безтурботної школярки на людину, яка пізнала страх, біль втрат і силу надії. Повномасштабне вторгнення росії в Україну стало для мене тим моментом, коли дитинство раптово закінчилося, а звичне життя змінилося назавжди.

24 лютого 2022 року я прокинулася від звуків вибухів. Ще вчора ми з друзями будували плани на вихідні, жартували на уроках і не уявляли, що таке війна. Але ранок цього дня приніс іншу реальність – тривогу в голосах батьків, новини про ракетні удари, паніку і страх за близьких, за своє життя.

Перші дні були схожі на жахливий сон, від якого ніяк не вдається прокинутися. Постійно лунали сирени, ми ховалися у підвалі, а новини заповнювали наші телефони новими історіями про бої, втрати та знущання…

Життя змінилося кардинально. Навчання перейшло в онлайн, але навіть під час уроків було важко зосередитися, коли під вікнами виє сирена або над головою пролітають винищувачі. Мої друзі стали роз’їзджатися: хтось виїхав за кордон, хтось переїхав у безпечніші регіони України. Я залишилася вдома, хоча іноді здавалося, що від страху вже не втекти. Усе, що раніше здавалося важливим: оцінки, іспити, плани на майбутнє – втратило сенс.

У якийсь момент виникло запитання: чи буде в нас це "майбутнє"? Але замість того, щоб впасти у відчай, я вирішила: раз я тут, я повинна щось робити.

Мій шлях у ці 1000 днів – це шлях пошуку свого місця в цьому новому світі. Тому я допомагала чим могла: плела сітки, приносила речі, засоби гігієни у пункти допомоги та донатила, хоч і невеликі, але все ж кошти.  Це давало відчуття, що навіть у найтемніші часи можна бути корисною, що мій маленький внесок має значення.

Були дні, коли ставало надзвичайно важко. Новини про загибель українських воїнів і руйнування міст— викликали відчуття безсилля. 

Коли мій дядько загинув на фронті я вперше зрозуміла, що війна— це не просто щось далеке , вона поруч, вона стосується кожного з нас.

Попри все, ці дні навчили мене бути сильною. Я зрозуміла, що сила – це не завжди про відсутність страху, а про здатність рухатися вперед, навіть тоді, коли страшно. Війна навчила цінувати прості речі: ранковий чай із батьками, прогулянку з друзями, мирний захід сонця...

Кожен день без вибухів – це вже подарунок, який ми раніше сприймали як належне.

Ще одна важлива річ, яку я зрозуміла за ці 1000 днів, – це значення підтримки. Люди стали ближчими один до одного: ми разом допомагали переселенцям, збирали речі для військових, писали листи підтримки тим, хто на передовій. Я відчула, як важливо мати людей поруч, з якими можна поділитися переживаннями та слізьми, але й також разом сміятися та мріяти.

Війна змінила мене і мої мрії. Раніше я думала про майбутню професію, навчання в університеті, подорожі. Тепер головна мрія – це мир і перемога України.

Я розумію, що наше покоління буде будувати нову країну – сильнішу та незалежну. Ми пройшли через стільки випробувань, що вже ніколи не будемо такими, як раніше. Але це не робить нас слабкими, навпаки, ми стали міцнішими, сміливішими, готовими боротися за своє майбутнє.