Безух Анастасія, 9 клас, Комунальний заклад "Ліцей №6 Покровської міської ради Дніпропетровської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокоф'єва Тетяна Сергіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна! Криваве слово, що ятрить душу й огортає серце сумом. Скільки болю, розпачу, а найголовніше – втрат – приносить, на жаль, у буття людей. Нам, українцям, здавалося: ця чорна війна ніколи більше не постукає у двері, проте реальність виявилася зовсім іншою. Незважаючи на те, що ми добре знаємо поняття миру та якою ціною його виборювали наші пращури... Це сталося взимку, коли панувала ніч.

У сонні будинки увірвалася велика війна, і ось, уже тисячу днів, як літає над Україною та намагається знищити нас.   А ми – відважно, завзято, а також з вірою на краще – захищаємо свою націю та Батьківщину.

Не здаємося.  Пишу ці рядки, а на очах сльози. Бо важко сприймати те, що відбувається; тяжко бачити сотні блакитно-жовтих прапорів, які зажурено розвіває вітер на цвинтарі. Таким способом він повідомляє нам: тут поховані Герої України.

Важко бачити близьких і далеких, що втратили: сина, батька, коханого.

Якщо мене запитають: "А ти як? Який у тебе шлях усі ці дні?" То я відверто скажу: Насамперед, це вдячність Українським Захисникам і Захисницям за кожну хвилину, яку можу провести з рідними. Також це навчання, бо саме воно допомагає мені рухатися вперед, щоби здобути гарну освіту в майбутньому. Адже саме завдяки цій невідокремній частині будь-якої сучасної людини я зможу розвивати та сприяти розбудові нашої Незалежної Країни. А по-третє, це підтримка Українських Воїнів. І не лише словами, а й діями.

Збирати кришечки, макулатуру – зовсім не складно, проте за допомогою цих справ допоможу придбати необхідні речі.

Що ж стосується запитання: "Ти як?" Воно зараз надзвичайно актуальне, тому що містить у собі набагато більше ніж просто вислів. Відповім так: попри свій юний вік, я вже точно знаю, як це – відчувати, коли втрачаєш частинку свого життя, і лишається тільки спомин.

І ти знову поринаєш у світ, коли всі були поряд, живі та здорові, а над головою – блакитне небо та яскраве сонце, де не літають ракети і не вибухають снаряди. 

Тож нехай ця картинка, яку щодня візуалізую у власних думках, незабаром здійсниться та спокій повернеться до України. А ми своїми молитвами, добрими та щирими вчинками будемо надалі підтримувати наших Військових. Недаремно пророчі слова лунають у Гімні України:

"Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці".