У мій день народження, 1 березня, заїхали погані люди до нас у село. Було дуже страшно. Я мати військовослужбовців: старший син третій рік у полоні, а менший воює. Коли мене видали, за молодшого окупанти мене возили до Мелітополя та Михайлівки. За старшого – ні, бо у нас різні прізвища.

Мені молодший син дзвонив і сказав, щоб сиділа вдома, поки він не скаже, коли виїжджати. Коли він сказав, я виїхала до Запоріжжя і тут знаходжусь. Лікуюсь, на ліках сиджу. 

Живу у знайомих, тільки за комунальні послуги сплачую. В мене третя група інвалідності по слуху, я оформлюю пенсію. За їжею бігаю по гуманітарним фондам: до Фонду Ріната Ахметова, до районної адміністрації, до Червоного Хреста. Ми економимо, не шикуємо.

Я чотири дні їхала. В Колотилівці ми дві доби стояли. Перевірка була жахлива: у валізах рились. Я з котом їхала - три рази того кота витягали. У мене кнопковий телефон, а хрещениця дала мені на дорогу 300 доларів. Забрала мою хату за 300 доларів. Зараз там живуть чеченці. 

Ми приїхали і два кілометри ще пішки йшли. Дякувати, на цій стороні українські солдати нас нагодували, не перевіряли нічого. 

Я сказала, що я мати військовослужбовців, і зі мною ще четверо людей - я їх не покину. Ми третього числа виїхали, а шостого приїхали ввечері до Запоріжжя. 

Мрію, як дочекаюсь синів і буде мир. Найголовніше - дочекатись з полону сина. Уже два роки, він з Маріуполя пішов. І меншого хочу дочекатись. Щоб усім мир був. Потрібно помиритись, бо скільки людей страждає! Я вже немолода, і дуже хочу миру.