Гончаренко Софія, 10 клас, Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г.Шевченка Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Касьян Світлана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Середа, 23 лютого 2022 року. Безтурботний, шкільний день. Він був останнім, коли ми мріяли про настання весняних канікул, а найбільшим клопотом звичайних семикласників була самостійна робота з геометрії наступного дня, яка, на жаль, так і не відбулася з приходом війни. Того зимового ранку 24 лютого важко було уявити, які випробування чекають на нас у майбутньому. Здавалося, діти цифрового покоління, які мріють про польоти в космос і винайдення машини часу, не мали б відчути на собі  всі потрясіння і болісні, незворотні удари війни.

Незабаром лік повномасштабного розгортання військових дій на території України досягне тисячного дня.

Та в кожного, попри загальний, всеохопний біль, є своя історія становлення і втрат, пошуку надій і шляху боротьби. Моя історія цілком звичайна. Населений пункт, в якому я проживаю, відносно спокійна точка на карті бойових дій. Але наслідки війни починаєш відчувати ще в перші місяці розлуки з рідними та друзями, які вимушено виїхали за кордон. Тоді, коли загроза повітряних атак перешкоджає виконанню навіть найбуденніших справ, і на шляху в бомбосховище, коли в супроводі пронизливих сирен, мимоволі замислюєшся про втрату декількох років безтурботного дитинства.

Сьогодення. Я учениця 10 класу, і це мій останній рік, коли я б могла відпочивати у своєму улюбленому літньому таборі «Горизонт».

Передостанній для веселих подорожей і екскурсій Україною з однокласниками. Коли я думаю про це, то усвідомлюю, що немає поодиноких історій війни, бо вона єдина для всіх українців: біль, сльози, втрати, руїни, понівечені життя і вкрадене дитинство – для всіх одне.

Під час війни мені доводилось бувати за кордоном і бачити те, чого так не вистачає тут, на Батьківщині.

Це білі візерунки на небі, які залишають пасажирські літаки. Це безтурботні діти, вуха яких ніколи не чули пронизливих звуків сирен. Це і весела молодь, яка не знає про обмеження комендантських годин.

Мораллю в моїй історії є те, що цінність нашого життя полягає в моментах, які ми проживаємо, в дрібницях, які ми помічаємо, і в героях війни, яких ми маємо шанувати. А безтурботне дитинство ми обов`язково повернемо наступним поколінням, а повоєнні історії кожного з нас точно будуть щасливими.