Демченко Анастасія, учениця 10 класу Маниковецького ліцею Деражнянської міської ради Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бись Інна Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна - слово яке складається лише з п'яти літер, але нищить все: плани, майбутнє, життя. Війна почалась ще тоді, коли я йшла в перший клас. Але в мене не було відчуття, що вона є, і наче допомагали військовим та дітям, і плели сітки, і молились про мир, співчували рідним загиблих, ширили інтернетом, що росія-вбивця. Але це робили не всі, тому фразеологізм «капля в морі» тут дуже доречний.

А зараз мені п'ятнадцять, моє життя змінилось кардинально. Настав такий час, коли лінія фронту не тільки на Сході, а й по всій території України.

Двадцять друге лютого, ідучи з мамою містом, я почула як люди говорять про те, що російські війська перетнули кордон. Сказала про це мамі і доповнила, що певно брешуть, зараз XXI століття, яка війна і кому це вигідно. По приїзду додому, я зрозуміла, що в мене температура. На наступний день до школи я не пішла, листала собі соціальні мережі, а там знову щось про війну.

Пам'ятаю, що тоді я дуже захотіла плакати. Думала, та все, певно нам кінець. А далі виступ президента і слова, що все буде гаразд.

Отож, ранком наступного дня я прокидаюсь від маминих слів, що треба вставати, чути вибухи, потрібно збирати тривожну валізу. Чомусь до того часу, коли нам про це казали в школі, я робила вигляд, що того не чую. І все ж я швидко прокинулась і почала спаковувати документи в рюкзак, з якого хвилину назад вилетіли підручники, які я мала нести до школи.

Сказати, що саме з того моменту моє життя дуже змінилось? Та ні, щоправда, музики та слів агресора я більше не вживала.

Мій батько в той момент був за кордоном, подзвонивши зранку до нас і, запитавши, чи це не брехня, він вирішив, що має повернутись. Не пробувши на заробітках і двох тижнів він повернувся до нас, сказав, що не міг там бути, коли нас тут обстрілюють. Так от, я потішена, що тато вдома, наступного ранку дізнаюсь, що він поїхав до військкомату, в мене не було слів, я просто сиділа і чекала доки батько повернеться хоч з якимись новинами.

- Мені сказали, що людей вистачає, очікуйте на повістку, - сумним голосом сказав тато. А я в той момент не розуміла, як людина з власного бажання може йти на смерть. Це ж абсурд, життя одне і його треба берегти.

Пройшло не багато часу, трохи більш пів року, а тут повістка. В той день мене не було в дома, я була в місті, виступала з дуже гарною піснею про мир. Приїхавши я побачила заплакану маму, та тата, який беземоційно сидів поруч із нею. Я напевно очима запитала що трапилось, а мені очима показали на папірець. Взявши до рук і почавши читати, сльози лились самі. Єдине, що я відчувала то пустоту і камінь, замість мого живого серця.

І ось тато вже одинадцять місяців на війні, за цей час він тільки один раз був вдома. Виходить, що за останні місяці я тільки два тижні жила, а весь інший час я можу просто називати своїм існуванням. Взимку мій батько був поранений, з того часу я вже дівчина, яку морально зламати – неможливо. 

Я довго не могла зрозуміти чому мій тато може просто взяти і піти на смерть. Тільки потім я усвідомила, що мої слова якась нісенітниця. Бо не на смерть, а за життя. За гарні спогади, за щасливе дитинство дітей, за хорошу старість для бабусів та дідусів, за життя, а не існування. Дякую ЗСУ за їх хоробрість, дякую що вони не щадять своє життя, аби ми могли ним насолоджуватись. Слава Україні! Слава ЗСУ!