Кропива Алевтина, учениця 8 класу Гребінківського академічного ліцею Гребінківської селищної ради Білоцерківського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сирота Людмила Франківна

Моя Україна майбутнього

Думки літають з кутка кімнати в інший, змішуючись із димом пережитих емоцій, які знову й знову снують у моїй пам’яті болючі спогади.  Забути найстрашніші епізоди війни більше не вдасться, ти вже не зможеш повернутись до життя, яке вирує в калейдоскопі емоцій, подій, вражень.

І я охоче перемотала б плівку на початок, туди, де ми всі були щасливі, де не змушені мовчати. Чи не втратили ми остаточно наші головні цінності? Чи зможемо повернути те, що забирає в нас пекельна та страшна війна?

Ходити зруйнованими містами, наче заблукалі душі, блукати з однієї вулиці на іншу - це наче розглядати старі світлини, де бродять тіні друзів, рідних, знайомих, яких уже немає. Важко уявляти країну після болю, який вона переживає кожного дня, та в серці жевріє вогник надії, який пробуджує свідомість і спонукає вірити в нашу перемогу…

Наша країна майбутнього повинна початися з того, що ми позбудемось старих комплексів, парадигми минулого, що руйнувала нашу совість, честь, наше мислення і суспільство в цілому. На сьогодні наш обовʼязок ‒ нарешті змінити свій світогляд, набути досвіду, виробити навики бачити та чути більше, щоб потужна руйнівна сила байдужості не зруйнувала наші душі, наше майбутнє.

Я вірю, що ми модернізуємо власну промисловість та змінимо менталітет на зразок європейського, і кожен розпочне подальший поступ із себе. Ми зобовʼязані цінувати до дрібниць все те, що зараз маємо, переосмислити всі «за» і «проти», щоб зрештою над Україною засяяла зоря миру і щастя.

Рідко чути щирий дитячий сміх серед нещасливих буднів, він ніби заблукав, потонув у сльозах горя й біди. А десь матір тихо плаче, розпочинаючи дні свої тихими молитвами за воїнів-синів. Скільки болю й журби може вмістити материнське серце, гаряче, тендітне, сильне. Воно несе не лише молитву, в ньому палає життя, сумом, горем оповите.

Хтось із нас знову біжить в далеке небуття, чекаючи закінчення свого зрадливого та непокірного життя. Як ми втримаємо нашу державу, якщо нас самих не залишилось у себе? Людина повинна стати центром держави майбутнього, впроваджувати сучасні технології та стати прикладом для всього світу.

Дитина має стати центром формування майбутньої соціальної структури суспільства. Кожен має прагнути йти до чогось нового, змінювати своє життя, наповнювати його любов’ю до ближнього, своєї землі.

Мій мир і затишок на сьогодні - це закінчення війни, повернення мого тата додому, спокійний сон, радісні дитячі усмішки й бездонне море щастя, справжнього людського щастя.  Моя мрія ‒ бачити злагоджену та щасливу сім’ю, де нарешті воїни-сини повернуться у свої домівки, і співатиме щира українська душа крізь сльози щастя і свободи.