Халімон Наталка Миколаївна,

вчителька української мови та літератури Скальської гімназії

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого ,мабуть, ніколи забути не зможу. Прокинулась від того, що почула ревіння літака. Якась злість збудила мене, бо була впевнена, що чоловікові не спиться, тому і в котрий раз переглядає свій улюблений фільм «Винищувачі». Проте чоловік спокійнісінько спав. Ревіння літака почулося знову. Що за чортівня? Вхопила до рук телефон і зрозуміла з новин, що почалося! «Війна!»- ледве встигла гукнути, як чоловік зірвався на ноги. Зразу ж тисячі думок , що робити? Рішення з чоловіком прийняли одразу – за кордон ми не поїдемо. Чоловік зразу ж сказав знайти військовий квиток, якого він не брав до рук іще зі студентської лави.

А потім почалися телефонні дзвінки до колег по роботів, батьків учнів. На роботу ми вже не пішли, діти теж залишалися із батьками. Пам’ятаю, була одна домовленість: після обстрілів єдиним місцем збору буде сільська церква.

А далі телефонні дзвінки до дітей, щоб поверталися в село із міст. Хмельничани приїхали з онуками вже під вечір. Боялися, бо їхній будинок був збудований біля військової частини. Кияни ще два дні вагалися, але здоровий глузд переміг: якраз встигли виїхати, хоча міста Васильків та Фастів( це якраз по трасі) уже обстрілювались.

До вечора приїхали і наші студентські друзі зі своєю сім’єю( жили біля військової частини ). Наш будинок перетворився на мурашник. Нас усіх було 15 осіб.

Сніданки, обіди – все було організовано : спочатку жінки та діти, потім чоловіки. Зразу ж хлопці взялися облаштовувати укриття в погребі. А ввечері читали всі молитву за наших хлопців, що вже стримували ворога. Інформації було дуже багато, мозок уже вчився її фільтрувати. Найголовнішим було те, щоб не посіяти паніку і заспокоїти себе, дітей та онуків. Так було день – два, а потім вирішили, що потрібно щось робити.

Чоловіки при в'їзді до нашого невеличкого села облаштували блокпост, де вони чергували цілодобово, щоб жоден незнайомець непомітним не міг заїхати до нашого села. В перший же день до нас почали приїжджали зовсім незнайомі люди, їх називали переселенцями.

Людей у селі ставало дедалі більше, було багато людей з-під Києва, Луганська, Запоріжжя, Херсона. Ніхто не звертав уваги на те, якою мовою вони розмовляють, ми їм усім хотіли допомогти.

Їх розселяли по хатах, які роками стояли німою пусткою. Ми несли їм теплі ковдри, одяг, продукти, допомагали облаштувати домівки. Село нагадувало мурашник, де всі метушились: молодь в приміщенні дитячого садочка плела маскувальні сітки, чоловіки облаштовували блокпости, в шкільній їдальні всі небайдужі ліпили вареники для наших воїнів Ліпили їх по кілька тисяч щодня, пакували їх у пластикові відра і відправляли нашим захисникам! Ліпили ці найкращі вареники всі: і дорослі, і діти.

А ввечері погляди всіх людей були прикуті до телевізійних екранів та соціальних мереж, де всі черпали хоч якусь інформацію. Пам'ятаю, як я постійно обурювалась через те, що постійно в соцмережах писали, що і куди прилетіло.

А ще пам'ятаю вираз обличчя нашого президента, який постійно просив НАТО : «Закрийте небо! Закрийте небо!». Ніхто нам його не закрив, всі очікували і вагалися, давали нам 3 дні! Закривали кордон та небо наші захисники, ми їм вірили і віримо!

Важко було змиритися з тим, що ворог плюндрує рідну землю, що онуки звикають до сигналів «повітряна тривога», але я знаю : запроданці будуть знищені. Не буде ні їм прощення, ні їхнім дітям!

«Хто з мечем прийшов, від меча і загине», - воїстину правдиві та перевірені часом слова. Ця війна зробить нас в стократ сильнішими, а наша Україна

дивувала і дивуватиме світ своїми здобутками.