Черешня Владислава, 1 курс (10 клас), Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Ковальчук Наталія Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я народилась у селищі Арбузинка Миколаївської області. Все моє життя – дитячі спогади, шкільні роки і перші кроки дорослішання – пов’язане з цим мальовничим і затишним місцем.

23 лютого 2024 року був звичайний день: мама готувала запашну вечерю, тато майстрував щось на подвір’ї , а я з братом робили домашні завдання. Ніхто з нас не знав, що буде завтра.

А завтра…. була ВІЙНА!!!!

24 лютого – страшний день для всіх українців!

Мама, збираючись на роботу, увімкнула телевізор, і замість звичайних ранкових новин із веселими ведучими ми побачили зруйновані будинки і очі…. Очі тих людей, які в одну мить втратили все: дім, рідних, щасливе життя.

Ми дивились на маму, не розуміючи, що сталося. Але вона, стримуючи сльози повідомила страшну новину: «Почалася війна». Саме в цей момент ми почули, як над нашим будинком пролетів літак, а вона обійняла нас так міцно..., що все стало зрозуміло без слів.

Тата терміново викликали на роботу.. Мама сказала, що він повіз чоловіків, які стали на захист країни. Його не було декілька днів, і ми дуже хвилювались, коли з ним не було зв’язку. Повернувшись, тато розказав, як вони ховалися в лісі, коли над ними літали ворожі літаки. А у мене в голові одна думка: «Як добре, що він повернувся…».

Через декілька днів ми дізнались, що ворожі війська зайшли до Вознесенська, а в селищі говорили, «якщо Вознесенськ не витримає, то о четвертій вечора ворог буде у нас». Мама швидко зібрала речі, і батько відвіз нас до бабусі й дідуся. Рідні огорнули нас своєю турботою й теплом, і через деякий час ми вже звикли по декілька разів на день ховатись у підвалі і перечікувати повітряну тривогу.

Одного дня мешканці селища отримали довогочікувану звістку, що НАШІ розбили військо ворога у Вознесенську й відігнали від Миколаєва. 

На душі було радісно від кожної новини про те, що українські військові клаптик за клаптиком звільняють рідну землю. Ми так вірили, що все скоро скінчиться.

Але…. Війна тривала.

Якщо раніше ми з братом любили гратись в телефоні, то тепер перше, що робили – читали новини. Одного ранку я прочитала заголовок: «19 вересня 2022 року обстріляли промислову золу Південноукраїнської атомної станції, ракета влучила за триста метрів від атомного реактора..». Наша родина була в шоці, адже це всього-на-всього за тридцять кілометрів від нашого селища. А взимку, через вулицю від нашого будинку, збили ракету і уламки пошкодили багато будівель.

Ніколи мені не забути той жахливий звук… звук смерті. Не забути ті миті, коли всією родиною молилися, щоб все обійшлося.

І знову біль і відчай…. Надійшла звістка, що у бою загинув наш односелець.. а потім ще один… і ще…і ще….

Минуло майже 1000 днів від початку війни, багато довелося пережити, і ми вже звикли до повітряних тривог і вибухів, навчилися терпінню й витримці. Але не можна навчитися спокійно сприймати звістки про втрату рідних, терпіти те, як ворог знущається з наших людей і плюндрує рідну землю. Та кожен день я прокидаюсь з надією, що Україна переможе і ми з радістю зустрінемо цей день. Мрію, як міцно-міцно обіймемося, і знову на наших очах будуть сльози, але сльози РАДОСТІ! Заради цього варто ЖИТИ!