Гусєва Софія
10-а клас, Херсонської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 30 з поглибленим вивченням предметів природничо-математичного циклу та англійської мови Херсонської міської ради
Вчителька, що надихнула на написання – Гнатюк Тетяна Анатоліївна
Війна. Моя історія
Той холодний зимовий ранок українці пам’ятатимуть усе своє життя. Дорослі збиралися на роботу, а діти ще добачали свої мрійливі сни. Я була у ліжку, але вже не спала, бо старша сестра ходила кімнатою та готувалася до школи. Наш спокій зник разом із появою в дверях мами. «Російські військові з Криму зайшли в Херсонську область. Почалася війна, збирайте сумки та йдіть до бабусі, я прийду пізніше». І все.
Наступні декілька днів ніби викреслило з мого життя.
Пам’ятаю, що наша сім’я переїхала до бабусі з дідусем, бо у них є надійне бомбосховище; новини по телевізору майже не вимикалися; на вулицю виходили вкрай рідко та лише за продуктами.
Страху тоді ще не було, як і повного усвідомлення того, що відбувається. Рази два спустилися в підвал, рахували запаси, але тривоги не було. Не було рівно до одного моменту.
Окупація. Швидка, тиха, отруйна та нестерпна. Ворожа техніка як смертельний вірус поглинала місто, займаючи вулицю за вулицею.
Усвідомлення війни до мене прийшло не 24 лютого. Холодний страх пройшовся вздовж спини тоді, коли під вікнами окупанти зупинили танк та вийшли з нього пити каву. Наша квартира знаходиться на першому поверсі. Ми чули їхні розмови, бачили каски та зброю. В один момент виникло розуміння: це не звичайні люди, що зупинилися на перепочинок. Це «люди», які почнуть стріляти як тільки помітять рух фіранок. Вони нас не бачили, але ми їх відчували майже фізично кожною клітиною тіла.
З того моменту змінилося все.
Ми з сестрою на вулицю не виходили 2 місяці, вікна завжди були зачинені, а з настанням темноти світло в кімнатах не вмикалося. В якийсь момент почали зачинятися магазини, питання продуктів ставало дедалі гостріше.
З’явилася апатія. Повна апатія до всього. Лінь було навіть мити голову. Не полишав страх. Боялася підходити до вікна, бо постійно проїжджала ворожа техніка, на якій сиділи військові. Так було 2 місяці. О 10 вечора 18 квітня мама знайшла машину, щоб виїхати. О 5 ранку 19 квітня вже стояла колона на виїзд з міста.
Ми не рахували блокпости, бо переїхати кожен з них вже було для нас маленькою перемогою. Мама дуже хвилювалася, але намагалася триматися заради нас. Їхали швидко, пропускали нас за цигарки та шоколад. У нас було лише одне правило: не дивитися військовим прямо у вічі. Хтось у своїх історіях розповідає, що величезна радість охопила їх, коли за довгий час окупації нарешті побачили українських військових. Ми ж вільно видихнути змогли лише в Миколаєві, коли побачили звичайних перехожих, відкриті магазини та рейсові маршрутки. У нас вдома такого вже давно не було.
Після виїзду з окупації ми жили в Одеській області у невеличкому селищі. Нас зустріли дуже привітно та щиро, перший місяць просто оговтувалися від пережитого жаху.
Але далі легше не стало. Почався нестерпний сум. Сум абсолютно за усім: за домом, рідними вулиця, людьми. В окупації залишалися наші бабуся з дідусем. Ми дуже хвилювалися за них, особливо коли пропав зв'язок. Час з 19 квітня по 11 листопада уся наша родина проживала за інерцією, щось робили просто тому, що треба. Не хотілося нічого, окрім повернення додому.
11 листопада. Ще один день, який у моїй пам’яті залишиться назавжди. День, коли повернули мій дім, моїх рідних, усе моє. Деокуповано Херсон. Ми не плакали, не реготали – ми тихо усміхалися з розумінням, що нам є куди повернутися. З того часу пройшов майже рік. Ми часто приїжджаємо додому, бачимося з близькими, але досі не маємо змоги повернутися назавжди. Кожен день обстріли шматують наше місто, виривають з нього наші спогади, наше мирне життя. Гинуть люди. Це найжахливіше. Стіни ще помурують, а людей вже не повернути.
Хочеться додому. Назавжди. Це найрідніше місце на землі, навіть в уламках та руїнах. Знаю одне – краще вже ніде не буде, і після найяскравіших подорожей я все одно повернуся додому.