Беднарік Софія

9 клас, Одеська гімназія №120

Вчителька, що надихнула на написання – Котій Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Четверта ранку. Країна не спить. Почалася жорстока війна. Темний та холодний ранок, на кухні гудить телевізор, в новинах кажуть «Почалася війна». Я не вірила в війну, коли про неї всі говорили та писали. Не хотіла вірити у перші бомби, які впали на міста України. Війни не може бути…Її не повинно було бути… Але це сталося.

Війна – страх, біль, сльози близьких людей, смерть. Коли в новинах писали про вибухи, загиблих невинних дітей, я хотіла це все забути.

Я не хотіла більше жити у цьому. Страшно було подумати, скільки сліз люди пролили за загиблими, страшно було розуміти, що для когось цей день останній.

Декілька тисяч людей втратили свої домівки, люди тікають від цього жаху, масово виїжджають за кордон.

Другий день війни. Люди живуть далі. Хтось здає кров для поранених , лікарі рятують життя, військові охороняють нас та наші домівки. Тисячі людей покинули свої домівки. Світ підтримує українців, створюють волонтерські центри для біженців, допомагають українцям в інших країнах знайти домівку, на перший час. Знову ніч.

В Одесі тихо, дякуючи нашим військовим, що охороняють наш сон. В новинах заголовки не змінюються. Купа мертвих людей та страждаючі родичі. Блокпости. Комендантська година.

Страшно вийти на вулицю, але треба, хоча б встигнути купити останню пачку гречки та пляшку води.

Ніч знову роззявила пащу.

Минув місяць з початку війни. В Києві жахливі вибухи, особливо в Бучі.

Тисячі людей більше не зможуть почути голос своїх близьких та обійняти їх. Вони назавжди залишилися на тій холодній землі, де їх і вбили.

Ведуться бої за Київ та близькі міста. В інтернеті почали розповсюджувати чутки про Чорнобаївку.

Багато людей стали переселенцями. Захід робить все можливе, щоб надати українцям допомогу. З Європи почали привозити гуманітарну поміч, але її розбирали дуже швидко. Люди продовжують допомагати

військовим. Роблять масові збори на військове знаряддя. Жахливі картинки в новинах не пропадають.

Літо.

Люди посміхаються крізь біль. Як не було б важко, життя тече та продовжується. Народжуються та помирають люди.

Ніщо в нашому житті не вічне. Люди живуть, у розгромлених місцях мешканці відстроюють будинки, вертаються додому.

Зима. Ми вже вжилися у постійний ритм війни. Кожна родина розробила для себе правила під час повітряної тривоги. Хтось спускається у підвал або бомбосховище, хтось користується правилом двох стін, хтось сидить у прибиральні або коридорі. Але цією зимою стало важче. Через часті потрапляння ракет до енергетичної інфраструктури, влада була вимушена вимикати світло людям. За цей час коли було світло, дім не встигав достатньо нагрітися, тому в домі було дуже холодно. Люди закупляли генератори, щоб в їх домі біло хоча б трохи світла. Українці по містах України створили багато «Пунктів Незламності». Там можна було прийти та зарядити телефон на приблизні пару годин без світла, поїсти та попити.

Але не дивлячись навіть на це люди посміхалися. Війна – справжнє пекло, в якому горить ненависть та смуток. Життя продовжувалось та буде продовжуватись не дивлячись ні на що. Кожна подія в нашому житті чомусь нас навчає. За період пандемії ми зрозуміли що головне здоров'я , а за час війни – мир. Моє життя після повномаштабного вторгнення дуже змінилося. Я почала цінувати кожну хвилину свого життя та насолоджуватися їм, пока в мене є така можливість.

Коли я почую такі довгоочікуванні слова: «Ми перемогли!»-, я вже бачитиму світ по іншому, адже я знову зможу жити у мирі над головою.