Мочалін Даніїл

10 клас, Кулевчанський опорний заклад - ліцей з початковою школою та гімназією Кулевчанської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчителька, що надихнула на написання – Древова Наталя Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна... Найстрашніше, що може взагалі відбутися. Ніякі слова, ніякі камери ніколи не зможуть і приблизно передати все безгранічне жахіття, яке включає в себе маленьке слово війна.

Особисто для мене вона почалася 6 квітня 2014 року. Я на той час ходив до першого класу, і не дуже це розумів. У нашому регіоні ще тоді було дуже гучно і страшно. Саме тоді я вперше так близько бачив військову техніку: її розміри настільки величезні, що один її вигляд, навіть у вімкненому стані, здатен довести до паніки.

24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна: руйнувалися будинки, гинули люди, ми не спали по ночам. Навіть тоді, в таких умовах, ми були щасливі, тому що ми були разом у своєму будинку. В укритті ми теж були щасливі: мама приносила туди різні смаколики, ми з братом закутувалися в ковдру. Батьки намагалися нас розвеселити і розповідали щось кумедне, я зараз вже розумію, що тим самим вони намагалися відволікти нас будь яким методом. Мама сміялась разом з нами, але, як вона розповідала потім, в ту мить її серце розривалось від незнання що робити далі, куди вивезти своїх дітей. Відволікатися нам не дуже виходило, тому що обстріли були часто, різко і гучно настільки, що складно уявити ті "децибели".

Усвідомлення, що почалась реальна війна в мене відбулося 7 квітня 2022 року. Саме з цього дня почалися справжні страждання для нашої сім’ї - ми вимушені були покинути свій дім.... Я пам'ятаю той день, як наче це було вчора, згадую, як ми прощалися зі своїми домашніми улюбленцями. Котик нас не дачекався і загинув. А собачку нам згодом вдалося евакуювати.

Коли ми виходили з дому, тато був на роботі, і ми на кухні виклали для нього сердечко з цукерок.

А далі Краматорський вокзал... Звідси евакуювалися люди зі всієї Донецької області. Шляхи від'їзду було перебито, тому цей, майже один залишившийся шлях, називали "дорогою життя". Було дуже холодно, тяжко було бачити, що багато людей не знали куди їм їхати і вирушали туди, куди дивляться очі, а точніше туди, куди везе безкоштовний евакуаційний потяг. На той момент їх було аж три, але, незважаючи на це, для нас с трудом знайшлись місця. Бажаючих виїхати було більше, ніж місць у потягах.

У плацкардних вагонах можна було тільки сидіти, було незручно так витримати 30 годин до Ужгорода. Коли ми їхали в потязі, з новин дізналися, що зранку наступного дня, 8 квітня, по тому вокзалу, де ми були кілька годин тому, був здійснений ракетний удар. Офіційно там знаходилось близько 4 тисяч людей, загинуло 61, поранено 110 людей.

Серед них багато дітей. Ця атака досі вважається однією з самих смертоносних за весь час вторгнення Росії на територію Україну. Страшно було уявити, що ми могли б виїхати трохи пізніше.

Я дуже сумую за своїм містом, будинком, друзями. Дома, під обстрілами, мені було краще ніж зараз на чужбині, але з нашого міста всіх дітей було вивезено в обов'язковому порядку.

Війна, відібрала у дітей дитинство. Діти у прифронтових зонах подорослішали за короткий час. То не є нормально, коли дитина за звуком відрізняє “прильот” від “відльоту” або “Ескандер” від “Урагана”.

То вже не дитина, то доросла людина в дитячому тілі . Таку “дорослу” дитину вам ніколи не зрозуміти, і не намагайтеся.

Мені дуже хочеться щоб все це був сон. Щоб я прокинувся а зараз 25 лютого і весь цей жах мені наснився.

Я вже навчаюсь у 10 класі, а дома, у рідненькому Часів’Ярі на полиці знаходяться підручники за восьмий клас.

Моя сім'я віре в Перемогу і намагається тимчасово вижити на чужбині, ми женемо від себе думки про те, будуть чи не будуть відбудовувати наше місто. Ми просто поїдемо додому і сподіваємось, що всі наші земляки повернуться. Важко уявити всі труднощі життя в зруйнованому місті, але, якщо всі злякаються цього, то хто ж тоді буде відбудовувати Донбас?

Хочеться завершити цю роботу, згадавши слова із пісні Ореста Мищанчука "Додому повертаються лелеки":

Додому повертаються лелеки,

Несуть в гніздо загублне перо,

Вони не відчувають небезпеку,

Бо вірять в Перемогу і добро.

Бо вірять у майбутнє України,

Свята, серцями обрана земля,

Для них немає іншої країни,

А хата, хоч зруйнована - своя...

Ми, як ті лелеки, віремо в Перемогу і майбутнє України, ми не їдемо за кордон, ми мріємо жити на своїй Батьківщині, на Святій, серцями обраній землі.