Лашук Марія, 9-а клас, СЗШ І-ІІІ ст. №184 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Жолта Ольга Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

22 лютого 2022 року… Найстрашніший день у моєму житті…

Це був звичайний зимовий ранок. Я ще додивлялася свої спокійні сни… Звичайний четвер… Але прокинулась я не від набридливого будильника, а будив мене тривожний голос мами: «Прокидайся, доню,…війна!». Спочатку навіть не повірила : яка війна? У 21 столітті? У центрі Європи? Невже люди ще не зрозуміли, що будь-яке питання треба вирішувати словами? Раптом – страшний гул, мама пояснила, обнявши мене, що це вибухи… Сон відлетів …

Я дивилась, як мама тремтячими руками збирає докупи документи, якісь речі… Навіщо? Мама пояснила, що треба швидше виїжджати з Києва. Їдемо у Львів, до маминої тітки.

На дорозі були затори, велика кількість людей бігла від війни… З дітками, з тваринками… Машинами, пішки…

В очах людей страх, ніхто не розумів, що буде далі, як довго продовжуватиметься. Коли ми виїжджали з Київської області, у небо піднімався чорний стовп диму.

Казали, що горить Ірпінь, Буча, Гостомель. Мені було так страшно! Я думала про людей у тих містах: чи встигли виїхати, чи… Мама, як могла, заспокоювала мене. Говорила, що про тих людей обов`язково потурбуються, допоможуть… А у самої голос тремтів, намагалася непомітно від мене змахнути сльозу зі щоки. І це моя мама, завжди впевнена, рішуча. Хоча, я думаю, саме ці риси характеру допомагали їй рятувати мене – її доньку, везти подалі від цих страхіть.

З першого ж дня війни мене дивували люди. Як я раніше не помічала, наскільки відкриті, щедрі, готові допомогти, підтримати, підбадьорити, навіть пожертвувати тим, до чого звикли, українці ?!

Дорогу до Львова ми долали майже чотири доби. Відправляючись у путь, не знали, наскільки важкою і довгою буде наша подорож, але чомусь вірилось у краще. З собою взяли найголовніше – документи. Про їжу не думали. Але виявилось, що це теж важливо! Але про нас подбали!

По дорозі стояли люди, які пропонували нам кашу, картоплю, гарячий чай, печиво.

Найпростіша, але, як я тоді зрозуміла, найсмачніша їжа. Бо вона зігріта любов`ю!

Я чула, як мама, витираючи сльози, сказала: «Хіба можна нас перемогти?» Ось тоді і в мене зародилася думка: дарма вони, наші сусіди, це почала – українці обов’язково переможуть. І з цією впевненістю я живу з першого дня війни. Бо хіба можна перемогти нас, українців?

Зараз там, на фронті, такі найрідніші, найдорожчі люди: мій тато, мій хрещений, старший двоюрідний брат, дядько Микола – мамин брат… Вони не допустили, щоб у 2022 році був захоплений Київ, не пропустять ворога і тепер.

Сьогодні розгубленість, страх, невпевненість змінилась на стійкість, єдність усіх українців.

Я давно вже не спала без нічних повітряних тривог, вдень часто заняття в школі перериваються через загрозу балістики чи дронів, але ми живемо, вчимося… У наш побут увійшло і слово, і дія – «донатити», ми пишемо листи нашим захисникам, обов’язково вітаємо зі святами, радуємо воїнів смаколиками, плетемо сітки.

Мій шлях під час війни – це шлях дорослішання, шлях розуміння помилок, і перш за все, серед цих помилок – захоплення «руською» музикою. 

Тепер – тільки своє, рідне, українське. Я горда, що про культуру України, про гордих, не скорених українців знають у всьому світі, і одночасно, боляче від розуміння того, що світ зацікавився Україною тільки тому, що тут іде війна.

Ця війна нехай буде попередженням для всіх, хто ще вірить у гуманізм, справедливість, любов. Мій шлях під час війни продовжується… Але я вірю у силу і єдність українців, які приведуть нас до Перемоги.