Даниленко Карина, група 32, Регіональний центр професійної освіти швейного виробництва та сфери послуг Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання — Маринка-Сиромятнікова Ольга Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожна історія має свій початок, кінець і, звичайно ж, оповідача. Ось і мені настав час поділитися цією історією з тобою, любий читачу. Вона недовга і некоротка, але сумна. Вона – про життя. Хоча, ні. Вона є частиною життя моєї вчительки. Щоразу, коли я чула її розповідь, моє серце наповнювалося смутком, болем. Я ніби була поряд з нею в ті важкі часи, про які вона розповідала, і переживала разом з нею. Наче це не вона, а я пройшла дорогою війни, пережила окупацію рідної землі. Ця історія про те, як життя ніби зупинилося, стрілки годинника завмерли на місці… Нас позбавили щасливих і безтурботних днів. І як би ми не благали повернути час, – марно.

Розпочинаючи розповідь, давайте загадаємо бажання: зусиллям волі повернути нас до мирного життя, адже людське серце і думка здатні творити чудеса. Ні, я не чарівник, я тільки вчуся.

Ніч. Тиха зимова ніч. Як завжди рідне місто спало, спало і передмістя, ніби заколисане гурчанням фабрик і заводів. Спали в м'яких ліжечках, тихо сопучи, малюки, в каміні потріскували дрова... Глухий удар, ще один… Страх, паніка, карусель думок у голові.

Олена, різко схопившись із ліжка, вибігла на подвір’я. Різкий запах диму вдарив у ніс. Над головою зі свистом пролітали ракети. Небо, ніби палало.

– Невже війна, – прошепотіла Олена з тремтінням у голосі, ледь проковтнувши грудку, що підійшла до горла, та міцніше притискаючи до себе дітей.

– Мамо, це салют? – невпевнено спитала найменша донька.

– Ні! – ніби відрізала Олена.

– Це страшна війна. Рівно четверта ранку, – додала вона.

Над містом стояла темрява, і лише заграва палаючих будинків освітлювала засніжені поля.

– Мабуть, вдарили у підстанцію, – сказала Олена, вдивляючись у далечінь.

Вдалині чути наростаючий гул, гуркіт танків, який зливався у страшний оркестр, видаючи симфонію війни – ту страшну музику, яку запам'ятає кожен, хто мешкав у прикордонних районах.

Бігти, терміново тікати… Думки плуталися у голові. Куди? Мобільний зв'язок пропав, інтернет теж. Жодної можливості дізнатися, що ж відбувається в інших містах.

Гул наростав все сильніше. Схопивши дітей, Олена побігла в старий занедбаний льох. Діти – босі, і зовсім не відчували холоду. Кинувши ковдру на підлогу, яку встигла схопити, насилу знайшовши старенькі свічки, сім'я, притулившись один до одного, вслухалася в звуки, що лунали з подвір’я, сподіваючись почути тишу.

Діти притискалися дедалі ближче. Сліз не було, всі розуміли, що плакати неможна, тільки не зараз.

Вони поплачуть, обов'язково поплачуть, міцно обнявшись, коли все закінчиться і їм вдасться вирватися з вогняного пекла ракет, що летять, і снарядів, що руйнують місто, стираючи без залишку їхнє життя і перетворюючи на попіл усі мрії.

– Мамо, мамо! Я не хочу помирати, мені страшно, – іноді шепотіла найменша донька.

– Ніхто не помре, не сьогодні. Я обіцяю вам, – втішала Олена.

Немає на світі більшої сили, ніж материнська любов. Саме ця сила допомогла пережити бомбардування, окупацію, голод, втрату будинку, довгі поневіряння і при цьому допомагати іншим людям, які теж пережили жахи війни.

Хоча, ні, вони її ще не пережили, вона з ними залишиться назавжди, в їхньому серці, в їхній душі, вони пам’ятатимуть її усе життя. Пройде чимало часу, поки щоранку кожен промінчик сонця, обійми коханих людей, подих прохолодного вітерця, посмішка того, хто йде поруч, потихеньку відігріє серце людей, що зустрілися віч-на-віч з війною.

Хвилини змінювалися годинами. Проходили дні: 30, 60, 90. У льосі влаштували невелику піч, на якій гріли воду і варили залишки гнилої картоплі. 

У циганів вдалося виміняти на золоті прикраси ще картоплі. В іншому селі на телефони та коштовності виміняли борошна.

Олена намагалася прогодувати дітей, і не лише своїх, дожити до приходу наших захисників. А дітей вже було 6. Довелося дати притулок сусідським. Усі чекали, терпіли, заспокоювали себе і один одного надією, що наші скоро прийдуть, ще трішки треба протерпіти і все обов'язково буде добре.

У двері стукав голод. Не вірю, пишу і не вірю, що таке може бути в ХХІ столітті. Голодні діти в холодному льосі. Що може бути гірше для матері, ніж голодні, сповнені жаху, очі дитини. Ти готовий взяти весь біль твоєї крихітки на себе, померти двічі в найстрашніших муках, вступити в бій з найстрашнішим чудовиськом, щоб допомогти своїй дитині.

Олена, набравшись хоробрості, пішла на напівзігнутих ногах у сусіднє село через поле, яке прострілювалося.

Заради сміху ці нелюди стріляли по ногах, змушуючи підстрибувати або падати обличчям у бруд, до болю розбиваючи лікті та коліна.

Вона – мати! А це означає, що вона зробить все, щоб нагодувати дітей, як і ті матері, які майже 100 років тому збирали пшеницю на полях серед мін, намагаючись нагодувати дітей, які ховалися в землянках. У ній вся сила предків, вся міць української душі, а отже, вона пройде, проповзе, вигризе мерзлу землю, щоб врятувати своїх дітей.

Неможливо передати той біль, страх і в той же час непереможну силу материнської любові. 

Мене переповнює гордість за українських жінок, за їхню незламну волю і самовідданість.

Мій низький уклін усім матерям, які пройшли через це пекло, захищаючи своїх і чужих дітей!