Ткаченко Вероніка,
Смілянська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №1 Смілянської міської ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ткаченко Леся Леонідівна

Війна. Моя історія.

На межі ненависті й любові…

Ненавиджу! Ненавиджу війну! Хай згинуть вороги! Звідки така несправедливість? Чому саме ми? Чому наша земля страждає? У чому наша вина? Господи! Збережи моїх рідних! Пообіцяйте, що зателефонуєте, як приїдете?

Матусю! Не плач , будь ласка!!!

…….. ……………………………………………………………………..

Ось такі думки вирують , тиснуть на больові точки, не дають спокійно жити дитині… Так, саме дитині - 12 років, живу в Україні, місто Сміла, у моїй родині і татко , і брат воюють з … Та я навіть не можу підібрати слів , щоб назвати «їх», - «русня», « орки»…Ні! Повинні знати всі! Бо ми це знаємо – це росія, російські найманці хочуть загарбати мою землю, украсти моє дитинство, позбавити мене майбутнього.

Ненавиджу, проклинаю!!!

Люблю! Не уявляю свого життя без брата та татка! Скільки тепла у татусевих долонях, а як він уміє посміхатися лише краєчком ока! А як він лоскоче! Мабуть, сам Дядько Лоскотон проводив майстер-клас!

Обожнюю, коли татусь за кермом, впевнено веде авто, матуся злегка тримається за руку тата. Брат щось наспівує поруч зі мною…

Таких подорожей було багато! Насолоджувалась розмовами про пригоди на роботі, жартами у мій бік щодо «кавалерів», матусиними словами: «Не бентеж дитину, рано ще кавалери…»

А я знаю: мій майбутній обранець обов’язково буде таким , як мій тато- відважний, добрий, щирий, рідни-и-и-й. Точно знаю: у мене все буде!!!

Чекаю з нетерпінням відповіді на СМС від брата. Обіцяв допомогти з домашнім завданням. Так…Саме так, закінчить чергування і допоможе. Це треба і мені, і йому. Щоб трохи відволіктись. Тільки б був зв'язок!!!!

Я люблю свого брата!!!! Чому??? Та він знає усі мої секрети і нікому не розповість без мого дозволу… Незважаючи на різницю у віці - одинадцять років – ми знаходимо з ним спільну мову. Ніколи мені не відмовив, навіть у найнестерпніших проханнях: покататись на конях, побачити живого лиса, запливти у найглибше місце на ставку.

Здійснив мою мрію – промчати верхи на коні. Звичайно, «промчати» це занадто, але поруч з братом не було страшно: трималась міцно за гриву коня, за повід, боялась дихнути, але поруч був брат, його голос підбадьорював: «Давай, мала, не бійся!»

Я не боюсь! Братику, ти ж поруч. А вечорами іноді підсідаю до брата, беру навушник, слухаю разом з ним його улюблені пісні Френсіса Сінатри. Як я люблю такі моменти!

Наші серця перегукуються у мелодії пісні, летимо разом до Каліфорнії, у Беверлі –Гіллз.

А зараз татко і брат десь далеко! Як же мені їх вберегти?

Щовечора молюсь, благаю Бога повернути нам мир, уберегти наш народ від ненависті,захистити моїх рідних.

Багато часу присвячую пісні. Тільки вона дає можливість забути про негаразди, полинути у світ , де немає ворогів, але є почуття патріотизму, гордості за свій народ, за незнищенність віри у перемогу. Співаю про козаків - бачу своїх рідних, линуть слова про перемогу, а серце завмирає – скоріше б, скоріше б …

Ось і зараз пишу рядки, а слова з пісні не залишають мої думки:

Так було, так буде!
Вільні люди,
Довкола нас вільні люди.
Вільні люди -

І най недобрий час
Дає нам зараз доля,
Ніщо не спинить нас -
Найбільша цінність - воля….

Люблю цю пісню! Татко і брат наспівують, коли збираються в дорогу…

Матуся приховує погляд. Сльоза блищить у кутику… Ми чекатимемо вас. Повертайтесь додому !!! Ненавиджу прощання!

Очікування - невимірна кара, але яка ж солодка, коли чуєш знайомі кроки на порозі, рідний голос: «Мала! Ти де? Відчиняй! Ми вдома!!!»