Удовиченко Анна, 9 клас, Лебединський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Марченко Віта Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пазл

Місце, тепле й сонячне, ніби зі сну... Ніби зі спогадів, до яких ми повертаємося в оповиті хмарами дні, яким усміхаємося, і які змушують трохи засумувати. Яким дивуємося – адже ті моменти мали тривати вічність. І ми свято вірили в це.

Маленьку дитину голубило яскраве світло. Її маленькі пальчики перебирали розсипані по всьому столу шматочки пазлів, строкаті, яскраві... Ця мозаїка була неймовірно складною – крихітні фрагменти здавалися такими різними, окремими, ніби ті зовсім не могли поладнати у єдиній картині. Шматочків було рівно тисяча. І дитя терпляче сиділо, уперто з'єднуючи деталь із деталлю. Дитина багато разів хотіла-таки кинути цей пазл – вона має ще стільки іграшок натомість – але чомусь усе одно продовжувала пильно розглядати кожен різнокольоровий елемент.

Одна картина, і до жаху багато її клаптиків. Наше життя саме таке – складається із надто багатьох речей, людей, вражень, почуттів... Ніби невидимі руки зшивають ті клаптики в одне полотно – і виглядає воно таким химерним, неоднорідним. Чому так? Бо складалося із частин, що не завжди можуть бути світлими, добрими, теплими. Були там і сумні, страшні, тривожні, темні картинки. Маленька дитина краєм ока помітила ОДИН з безлічі крихітних пазликів. Вона пам'ятала той день, що був, наче страшний сон...

Як така пістрява дивина картинки не могла не збити з пантелику? Не змусити відвести очі, аби почати шукати свої сонячні окуляри? Насправді, усе було просто. А для крихітної дитини – тим паче. Світло, яким променіла кожна пазлинка, було водночас гаряче, як сонце, й холодне, як місяць. Якщо лише на кілька кроків відійти від картини, аби побачити її всю, можна відчути його – тепло. Тепло, із відчуттям якого в серці будемо дивитися на строкату маячню цієї мозаїки. Тепло любові, із яким ми дивитимемося на ввесь пройдений шлях і думатимемо: «Як гарно…».

Аж доки на очі дитини не потрапив «той самий» пазлик. Холодний, як крига, гарячий, як сльози, і чорний, як вуглинка. Дитяча ручка мимоволі затремтіла, коли потягнулася, аби взяти його.

Як би хотілося його оминути, як би хотілося, щоб у картинці не знайшлося місця для цього жахіття! Як би хотілося, щоб того дня ніколи наче й не було…

Лише дотик – і ти знову наче там. Де шум, де темно, страшно і не знаєш, чого чекати. Де наче зупиняється час – і ніколи не було минулого… і ніколи не буде майбутнього. Де лише тут і зараз, де виття сирен, де вибухи все ближче, ближче, де гучніше й гучніше…

Укриття. Невеличкий острівець, де з усіх сил намагатиметься продовжуватися життя. Де говоритимуть, мовчатимуть, плакатимуть люди. Де дитина сидітиме тихо, уткнувшись носом у теплий плетений шарф, і крутитиме в руках уже не один раз зібрану й розібрану головоломку. І тихо собі мріятиме… Мріятиме, що колись у неї буде пазл із цілої тисячі елементів… І їй так любо було уявляти, як вона триматиме цю коробку, як пазлинки висипатимуться з приємним шурхотом, і вона шукатиме шматочок за шматочком. А потім побачить результат – усю цю чудову картину.

Але знову десь угорі лунатиме гуркіт… Чому так трапилося, що простий дитячий пазл уміщає в собі таке страхіття?

Але і цей фрагмент став частинкою рядка, оцей чорний шматочок знайшов своє місце в мозаїці. Хоча, насправді, краще б і не мав. Маленька дитина просто на це не заслуговувала.

Але вже наступна крихітна картинка віддавала своє тепло та гріла маленькі пальчики. Там будуть дні, де щасливі усмішки, де жевріє іскринка надії, аби вже завтра спалахнути з новою силою незгасимим вогнем.

Пазл продовжуватиме складатися. Він ставатиме все дедалі барвистішим, і багато там буде кольорів, незрозумілих візерунків, незбагненних сюжетів та дивакуватих персонажів. І треба зробити лише крок назад, аби побачити всю картину…

Маленьку дитину голубило яскраве світло ліхтаря… Дитина досі складала пазлики у бомбосховищі глибоко під землею.