Пономаренко Анна, 9 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія № 86 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Міщенко Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, Пономаренко Анна, учениця 9-Б класу – корінна жителька Харкова, міста, яке на початку війни прийняло на себе перші найпотужніші удари. Як і всі жителі нашого міста, ми мирно спали, але сон чомусь не йшов матусі, мабуть, щось відчувала. Як зараз памʼятаю її слова: «Діти, прокидайтеся, почалася війна!».

Ми з братом не розуміли, що коїться, але швидко почали збирати необхідні речі.

У гуртожитку, де ми живемо, зібралися сусіди та почали вирішувати, як урятувати дітей. Варіантів на той момент не було зовсім, тому залишалося тільки спускатися в підвал будинку, який дорослі нашвидкуруч обладнали під укриття. День пролетів непомітно. У метушні та страху ніхто з дорослих навіть не розумів, що буде далі. Але мене з братом мама постійно заспокоювала, казала, що все буде добре.

Пам’ятаю, як у перервах між обстрілами  бігали додому, щоб якось поїсти та побути в теплі. У підвалі ми пробули тиждень. І ось настала та страшна ніч, якої я не забуду ніколи в житті.

Ми з вечора розташувалися на своїх спальних місцях і трохи задрімали. О третій ночі почався жах. З вулиці чувся гул літаків – почалося чергове бомбардування. Будинок розгойдувало, штукатурка сипалася на нас, малі діти плакали. Це було неймовірне жахіття. Мама накрила мене ковдрою, пригорнула, щось тихенько промовляючи. Я зрозуміла, що це молитва, і теж почала повторювати її, бо до війни ходила в недільну школу до церкви.

Мабуть, Господь нас почув – ми дожили до ранку! Вирішено було евакуюватися в інше місто, але варіантів  не було.

Піднявшись у свою квартиру, ми швидко зібрали валізи та вирушили на вокзал. З собою взяли песика, який, на диво, був спокійніший за всіх. Деякі сусіди також вирушили з нами. З труднощами діставшись на вокзал,(транспорт  не ходив, дороги були заповнені машинами з тими, хто від’їжджав), зрозуміли, що швидко ми не поїдемо, довелося чекати вісім годин. На перон подавали евакуаційні потяги, в які люди організовано сідали та вирушали в інші міста.  Наступний на Тернопіль був наш. Вагони були переповнені, місць не вистачало, тамбури теж були заповнені валізами, людьми, собаками та котами, яких господарі рятували від війни. Шістнадцять годин поїздки у духоті, тісноті, але це було ніщо в порівнянні з тим пеклом, яке залишилося позаду.

Їхали в невідомість, не знаючи, що нас чекає попереду. Нарешті прибули в Тернопіль, де чекали волонтери та небайдужі люди, що із співчуттям поставились до нашого горя.

Нас розмістили в Тернопільській області, у селі Пищатинці, у початковій школі. Надали всі умови для проживання. Місцеві жителі приносили теплий одяг, взуття, простирадла, теплі ковдри, готували смачну їжу, а головне, тут було тихо.

Минуло ще декілька днів. Ми потроху почали оговтуватися, аж тут неочікувано матусі зателефонував мій тренер (до війни я займалася в цирковій студії). Він та ще декілька дітей виїхали до Будапешту, де їм надав прихисток директор будапештського цирку. Тренер запропонував і мені приїхати до них. Мама довго не вагалася, тому що знала, тренування — це моє життя. Але розлучення з рідними було найжахливішим: море сліз та розірване на шматки серце.

До Будапешту мене супроводжувала дівчина-волонтер. У цьому місті почалося моє самостійне життя.

Живучи в чужій країні, далеко від рідної домівки, я рано подорослішала, стала організованою, відповідальною і впевненою в собі. Відпрацювала 2 сезони шоу в будапештському цирку, знайшла  багато друзів-артистів із різних країн, а також продовжувала навчання в школі. Щовечора телефонувала мамі та брату, відчувала, як тремтить мамин голос, але вона завжди мене заспокоювала і говорила, що все буде добре.

Пройшли місяці, в рідному Харкові стало трохи спокійніше, люди почали повертатися до міста. Згодом і я вирішую їхати додому. Згадую Будапешт із вдячністю. Але як би не було добре в гостях, а вдома все одно краще.

Я знову в Харкові, зі своїми рідними. Нарешті сім’я возз’єдналася. Сльози радості та щастя переповнюють нас…

Зараз я не покидаю тренувань, продовжую будувати плани на майбутнє, але все це завдяки нашим військовим, які стоять на захисті рідної країни. Вірю в потужні сили захисників. Перемога все одно буде за нами. Україна підійметься з руїн та розквітне, а мій Харків-герой стане ще кращим, ніж був. Треба вірити!!!