Мазепа Анастасія, 2 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Шосткинське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Форостина Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Всі ми знаємо що 24.02.22 відбулося повномасштабне вторгнення росії на територію України. На ранок почувши такі новини, я впевнена - ніхто не був в захваті. Тоді була така розгубленість,  нерозуміння того що буде далі та чи не прийдуть до мене додому вороги.

Моє рідне село Костобобрів знаходиться біля кордону з росією, там лічені кілометри. Я боялася, що вони дійдуть також і до нашого населеного пункту, тому що сусідні села вже були наполовину окуповані. В магазинах, в перший же день, вже були пусті полички, люди на паніці скуповували всі продукти, засоби гігієни тощо. Через деякий час у нас вже не було ні світла, ні звʼязку. Ситуація далі набагато погіршувалася. 

Дякувати Богу в наше село росіяни не зайшли, територіальна оборона змогла зупинити їх. Але ж в сусідніх селах людей вже мало не в полон брали. 

Я досі памʼятаю ніч в перший день війни, такого страху в мене не було ще ніколи, я тільки молилася аби ніч була тихою і спокійною. Наступні дні були також страшними. В школі у нас оголосили канікули на декілька тижнів, аби ми змогли хоч трішки зібратися з думками і якось подумати, що робити далі під обстрілами. Ще наступні декілька днів ми з батьками ночували у підвалі, тому що була загроза повторного нападу, і масштабного обстрілу. 

Через декілька тижнів нічого не змінювалося, міста України бомбили, вбивали мирних жителів, серед яких були і діти, - це маленька частина того, що зробили росіяни-терористи на нашій землі. 

Через пів року війни ми всією сімʼєю вирішили переїхати подалі від кордону, в н.п. Лизунівка, але і там неподалік нашого будинку був прильот КАБа. Внаслідок тієї трагедії загинув 14-річний хлопчик, який не встиг доїхати до свого будинку декілька метрів, і  був зруйнований навчальний заклад.  Здавалося, що страшніше вже позаду, але мало бути прощання з загиблим хлопчиком, він був моїм другом, чуйною та щирою людиною. Складно було дивитися на те, як страждають батьки і рідні від втрати, це такий невимовний біль …. 

Після останнього прильоту, у нас ще деякий час було дуже «весело»: і літаки збивали над селом, і ракети, і  БПЛА. Особливо часто це відбувалося вночі.

На той момент прикордоння вже було деокуповане. Ми з батьками їздили до бабусі в гості, тому що вона тоді ще там жила. Все було добре, ми всі разом гарно проводили час, ні про що не турбувалися, і так частенько навідувалися до рідних. Але, траплялося і таке, що ми декілька разів потрапляли під обстріл, саме під обстріл села. Були поранені люди, розбиті будинки, швидка допомога….  Таке ніколи не пробачимо! 

Мої мама з татом вмовляли бабусю якомога швидше виїжджати, вона не погоджувалася до того моменту, допоки не прилетіли снаряди через дорогу від її будинку. Осколки пошкодили її будинок також.

Люди в Костобоброві також проти того, щоб кудись виїжджати, ніхто не хоче лишати свої домівки, рідні місця. Звісно ж, це така дорога серцю місцевість, але ж життя рідних людей дещо важливіше.  Тож, бабуся з дідусем погодилися їхати. Викликали евакуаційну машину волонтерів, які допомагали місцевим жителям, зібрали всі необхідні речі з будинку та рушили до села Лизунівка. Деякий час вони жили у нас вдома, вже потім придбали будинок недалеко від нашого.

В нашому житті все почало налагоджуватися. Родичі приїхали з-за кордону, які виїжджали на початку війни, отже побачили рідних людей і на душі стало спокійніше.

Вірю, що скоро все закінчиться. У нашу країну прийде мир і ми знову зберемося великою родиною на якесь свято. А війна залишиться лише у спогадах, у страшних спогадах…