Савіна Олена, вчитель, Волноваський ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 6

«1000 днів війни. Мій шлях»

Темне небо та  гучні звуки. Ранок, який починається з похмурого  неба  і шуму вибухів за вікном не віщує гарного дня.  Ще не замислюємося, що попереду не один зловісний день, що їх буде не менше 1 000. І через 10 днів, ми вже прокинемося не у своїй спальні, не у власному будинку, зрештою – не в рідному місті, а за 1231,7 км. від нього. Збираємо не речі, а сили. Несвідомо намагаємося запам’ятати кожен куток, фото на холодильнику, прикріплені магнітами з Азовського моря . Я дивлюся на книжкову полицю. Не можу забрати книги,  з автографами Сергія Жадана, Оксани Забужко, Любка Дереша.

Але ж скоро повернемося, немає потреби брати багато речей. Тільки необхідне. Тривожну валізку. Головне, що ми разом.

І все буде добре. Серйозно. Ми не у якомусь фільмі-катастрофі знімаємося. Це ж звичайний будинок у звичайному  районному центрі, яких десятки тисяч …

1000 днів, 1231,7 кілометрів і всього один ранок. Це він поділив наше життя на сумнозвісні «до» та «після». Через тисячу днів ми не повернулися додому, не подолали тисячу кілометрів  шляху, але зберегли спогади про єдиний  початок дня. Чому ? Бо у ньому було все: страх, смуток, тривога, зосередженість, згуртованість, підтримка, надія… . Вони досі зі мною, я взяла їх до себе у цей світанок, зберегла, поселила у власній  душі.  

Чого стало менше? Напевно, надії... Чого стало більше? Можливо, смутку. Ви скажете: життя продовжується, ніхто не відмінив завтра.

Ось ти відкриваєш очі і починається майбутнє. Нехай не у своїй спальні, не у власному будинку, зрештою- не в місті, в якому народилася, виросла і створила нову сім’ю. Але ж воно є. Ці безкінечні 1000 і один день вміщують у себе звичайні  побутові речі, а саме : сніданки, ігри з дитиною на дитячому майданчику, шкільні збори, робочі будні, навіть дні народження нікуди не поділися. Уявляєте ? Це дивно і незвично, але від них нікуди не подітися. Потрібно жити повсякдення життя, навіть якщо за 1231,7 кілометрів знову чуєш знайомі до справжнього фізичного болю звуки і бачиш те ж похмуре небо. Навіть якщо загинули близькі для тебе люди, навіть якщо щодня віддають свої єдині життя твої співвітчизники. Віддають свої життя, щоб життя інших могли тривати далі. 

Але цитата, яка запала у душу ще зі школи не дає спокою : «Немає людини, що була б, як острів, сама по собі;…від смерті кожної людини меншаю і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі». 

Може, я помилилася і це та надія, якої насправді  не стало менше. Просто вона змінилася , вона вже не схожа на ту вранішню. Бо та ранкова надія була про швидке завершення, про абсурдність чи недопустимість злочинів  проти людяності. Сподівання мирного часу… Ми мали на них право, якими б «наївними» вони не здавалися.  

А зараз можна тільки підсумувати: народна мудрість має рацію, бо надія таки помирає останньою.

Ми всі маємо однакові 1000 днів. Ми  всі маємо різні тисячу днів.  У когось це більше, ніж 1231,7 кілометрів від дому, а хтось не залишав його. Але у  нас є один спільний ранок, що розділив життя. І ще одна дуже важлива річ, яка об’єднала назавжди. Не війна, не горе, не зруйновані домівки , не шрами на нашому серці.  

Це надія. Нова, загартована… Чи витримає вона ще одну 1000 днів? Невідомо.